Читати книгу - "Смерть Верґілія"

черва одурманена, на банках в утробах галер, на дерев’яних палубах, на линвових бухтах; сон, сила-силенна снів, стадо, сила-силенна стад, що постали із невиразности свого першоґрунтя, як ото пасма горбів постають після нічного спочинку в долині, розкошуючи у вічній стихії материнства, в постійному поверненні, яке ще не стало безчассям, однак що земної ночі породжує його знов і знов; авжеж, такі були ночі, такими вони і лишилися, така була й ця, такою вона, либонь, навіки й зостанеться — ніч на самісінькій межі безчасся й часу, прощання й повернення, стадної спільности і самоти найсамотнішої, страху й порятунку, і його, хто до цієї межі прикутий, хто ніч у ніч тут на щось очікує, сумуючи в сутінках на краю ночі, в присмерку на краю світу, його, хто достеменно знає, що таке сон, щось піднесло до чогось уже незмінного і, творячи з нього постать, скинуло звідти назад, відкинуло до сфери поезії, до проміжного царства земного пізнання, до проміжного царства матерів, мудрости і поезії, до сну по той бік сну, до того сну, що вже торкнувся відродження і становить мету нашої втечі — поезію.

Втеча, о втеча! О ніч, о година поезії! Адже поезія — то невсипуще око очікування в сутінках, поезія — то безодня в передчутті сутінків, очікування на порозі, спільність і самота воднораз, поєднання і страх перед ним, цнотливість у поєднанні, цнотливість така, як сон заснулого стада й усе ж таки — страх перед розпустою… О, поезія — то очікування, ще не від’їзд, але вже прощання, безперестанне прощання. Він невиразно відчув, що хлопчик, навпочіпки сидячи, прихилився плечем до його коліна, обличчя малого, сховане у його власній тіні, він не бачив, а лише вгадував, він бачив лише темну кучму, в якій грали відблиски від свічок, і думав про ту страхітливу щасливо-нещасну ніч, коли він, гнаний долею, закоханий і зацькований, прийшов до Плотії Гієрії й читав їй вірші, їй, що перед ним сиділа навпочіпки, в холоднім чеканні застигнувши, холодно-замкнена…Та еклога, написана на бажання й замовлення Азінія Полліона, була про чарівницю, — еклога, що ніколи не вдалася б йому так добре, якби він, складаючи її, не думав про Плотію, якби той твір не надихали пристрасть і потаємний потяг до жінки; так добре еклога вдалася йому лише завдяки тому, що від самого початку він знав: доля не судила йому ступити колись за межу й увійти в ніч досконалости і єднання; ох, йому саме тому й довелося читати еклогу, що воля до втечі жила в ньому здавна, і всі сподівання й побоювання сповнились, обернувшись прощанням. І таких самих, тільки ще глибших мук і страждань прощання мав згодом зазнати й Еней, коли, гнаний незбагненно загадковим перебігом поетичної долі, пустився на своїх суднах у ту невідворотну втечу, Дідону покинувши, навіки відмовившись від спільного ложа, від спільних ловів, розлучаючись навіки із нею — з тією, котра була йому солодкою тінню реальности, солодкою тінню жадання, навіки відмовляючись від тієї нічної печери кохання, того сховку від бур і штормів. Так, він і Еней, Еней і він, — обидва вони втікали насправді, то було не лише надто довге прощання, як у поезії, вони утікали з її, поезії, проміжного царства, так ніби воно не було придатне для живої людини, хоч те царство — це й царство кохання… Куди ж вони так утікали? З безодень яких і глибин приходив той страх перед материнськими закликами Юнони? Ох, кохати — це, по суті, поринати у дзеркало ночі, поринати на її правічне дно, де сон обертається на безчасся, не дійшовши власної межі, поринати на правічне дно того, що не набуло форми, чого не можна розгледіти, того, що невсипущо підстерігає миті, щоб вирватися назовні, по собі залишивши руїни. Міняються тільки дні, час тече тільки крізь них, і його рух око бачить тільки ясного дня; око ночі велике і, навпаки, нерухоме, і в його глибині зачаїлось кохання; це око порожнє, палюче й застигле у зорянім сяйві, непідвладне часам, ніч у ніч, незмінно й невтомно воно відновляє в собі земне безчасся — творячи світи й поглинаючи їх у глибоченну свою глибочінь; вже нічого не бачачи, нічого, крім сліпучо-глибинного блиску ніщоти, це око вбирає у себе всі очі — очі закоханих, очі тих, хто прокидається, очі вмирущих, очі, які від кохання згасають, згасають від смерти, очі людські, котрі згасають від того, що вдивляються у безчасся.

Втеча, о втеча! Народження образу дня і спокій образу ночі — і те, й те у руслі спокійного плину безчасся! Помалу топились, опливаючи воском, свічки в канделябрі, довкола яких із монотонним і злісним дзижчанням без угаву, набридливо роїлися комарі, невтомно дзюрчав водограй у стіні, й це дзюрчання здавалось частиною невимовно позачасового, нерухомого, океанського плаву; на фризі нерухомо бавилися амурчики, позастигавши в такім неприродно погіднім, такім неприродно глибокім спокої, що він майже утратив свій образ, сливе перелившись у застигло-бурхливу нічну потойбічну тишу без меж і без краю, в одвічній її незмінності, тишу, яка, тінню розроджуючись і тінню насичуючись, довкруж поставала зігрітою диханням печерою снів із їхніми припливами і відпливами, поставала невиразним мовчанням, повитим безгомінню птахів-громів під незахмареним зореплавом. Бо хоч би там хто чи хоч би там що улягавсь чи влягалося на ніч, впиваючись спокоєм, одне одним впиваючись, розкошуючи в тіні, тінь одне одним даруючи, душу до душі пригортаючи, подружжя єднаючи, ховаючи юнку в обіймах коханого, хлопчика — в обіймах коханця, хоч би там що серед ночі ставалося, все це — лише невіддільне і темне відлуння її ще глибшої темряви, відблиск її блискавиць, що розтинають темряву, це — падіння у грозове бездоння, з якого зірвано покривало сну; і хоч би там як ми волали до матері, благаючи захисту від нічної грози, мати від нас так далеко, вона така недосяжна спогадам, що з дитинства тепер час від часу доходить не захист і втіха, а лише невиразний трепет або принаймні напівзнайомий-напівчужий подих давно зниклої батьківщини, подих спокою перед грозою. Авжеж, так і було воно, і хоч оцей такий свіжий, такий приємний опівнічний бриз ще й заносить у вікно прохолоду, хоч він ще й обіймає своїми припливами і відпливами все земне, обдає своїм подихом оливкові гаї і скошені пшеничні ниви, виноградники й рибальські причали, цим єдино-єднальним колихким нічним подихом земель і морів, що перемішує й несе на своїх лагідних долонях-вітрах їхні плоди, і хоч ці лагідні