Читати книгу - "Київ-86"

Вони волітимуть бігати площами-пустками та забиватимуть від утоми і морозів: сидітимуть днями біля багаття, квасячи.

Ми сунемо нескінченними коліями на Північ. За всі ці роки вони заросли непролазними хащами, та я боюся виводити японців на трасу. У розігрітому ще повітрі гасають лосині мухи. Вони кольору сухої глини, та від того — не менш набридливі. Я іноді купую чорні бафи з білосніжними черепами, аби мухи не лізли у волосся. А як засинаю... духи мертвого Міста цуплять бафи, аби я не затуляв ними вуха, аби краще чув шепіт, страхи, тривоги і напутні слова тих, кого більше з нами нема.

Добре, що ми тут зараз. Я ненавиджу осінь. Ненавиджу, коли прохолодним листопадом Зона скидає пишні амазонські плаття, скидає лахи суцвіть, напинаючи вечірню сукню з мороку. Київ скидає шати золотої осені і я тягну пару чергових придурків, які розстрілюють опалі сукні затворами топових дзеркалок, розстрілюють голе Місто крізь призми полтосів і fisheye. І йдуть, не прощаючись.

Потім ще гірше: листопад перелазить колючий дріт тихо, без свисту поривчастих вітрів. Переповзає туманами. То місяць розбитих сердець і самотності. Толік вже не знаходить мені туристів і я розчиняюся в туманах крайньої осені наостанок перед тим, як настане зима, вивертаю ноги полями і клянуся всю зиму сидіти вдома і за колючий дріт ані ногою.

Падають дощовиті мряки, іноді виповзає бліде сонце… воно не гріє, воно прощається надовго, аж поки весняний коловоріт знов не закрутить все на світі, доки в Зону не вступить її ґречність рання весна.

І потім так повільно та неспішно через колючий дріт перелізе грудень — провісник заметілей і скам’янілих ґрунтів. Він притрусить мертві висотки кокаїном, захмарить зорі і змусить ловити дрижаки серед дубової ночі. І жодні термобілизни, жодні фліси і пуховики не врятують. Хіба міцні обійми і палкі поцілунки бухла зігріють серед хижих, пронизливих вітрів.

Потім тільки білий промисел січня сліпитиме очі і поставить на коліна в заметах по пояс. Січень навалюється зненацька, методично гасить опадами і тікає у розпал візиту. Сніги тануть під раптовими відлигами і дощі поливають Різдвяну ніч. Мене ніде не чекає кутя, лише загрозливий лютень і кат зимовий, Сірий з кликастою бандою: він хижує покинутими селами, з голоду.

Лютень не спадає. Він суне катком, валить непролазними стінами, змітає загорожі і КПП. Температури падають нижче дозволених Господом, вода у чашці замерзає швидше, ніж встигнеш залізти у спальник, а від машини — ховаєшся у заметі. Життя тоді — океан снігу. Я прийду, впаду у пронизливі обійми абсолютних нулів і загорнуся у плівку вічного спокою. Сам.

І коли дивлюся зараз на останні миті літа-тепла... навіть уявляти холодно, що далі буде. Я готовий ганяти в роті загуслу від спраги слину після її солоних сосків, готовий сушитися, але не проміняв би спеку на холодну, листопадову мряку. Нізащо.

Залізниця. Останній потяг проїхав тут мільйон років тому. Рейки заіржавіли, а шпали прогнили, і коли смалить сонце — змії виповзають гріти свої камуфльовані шкури, хапати нас за ноги і випускати отруту, яка зведе всі наші проблеми до однієї.

Я веду їх до Вишгорода: мале місто, порожня площа, на якій з-поміж бетонних плит пробивається буєцвіття молодих хащів, та ходити ще не заважає. Там похмурі бетонки і не торкнуті мародерами авта. Стоять серед вулиць, втичачи похмуро битими фарами, виблискують сигнальними тріщинами на лобовому склі. Там теж забуті висотки, в яких рисі селяться у підвалах, а на горищі в'ють гнізда соколи. Там навіть висять на гаках пальта і посуд стоїть на столах, і можна схопити той дух, якого вже не знайдеш у розвандалених хатах.

Проминали під ногами тисячі шпал, а Ікумі голосно рахувала їх японською і коли залізна дорога виходила з джунґлів на поле — майоріли повалені стовпи та лінії електропередач, пейзажі мороку, болю і жалю, які Наокі нещадно клацав, забирав з собою їх похмурі нотки, напихував ними свій нікон і, схоже, був задоволений.

Він уже навіть не ховав фотоапарат і його клацання линуло серед тиші та поодиноких криків птахів. Він забирав з собою повалені ЛЕПи на тлі чорнотілих, грозових хмар, які підбивали нас сховатися, забитися у першу-ліпшу хату, розтопити піч і довго ганяти чаї, поволі підкидаючи дрова...

Ми тікали від грози, яка усе ближчала і, зрештою, я плюнув і вивів їх на трасу: прискоритись і втекти від потопу, під яким складно дихати, від блискавок якого навколо стає світліше, ніж удень.

Ми ніби серед непролазних лісів раннього середньовіччя — над нами ширяють шуліки, і бур'ян буяє серед руїн старовинних фортець. Ті фортеці кришить час і осипає в густу траву старе пилюччя, мішає зі спопелілими кістками людей і павутинням, збитим поривами вітру. Деінде, над щільними лавами сосон, виглядають хребти невідомих чудовиськ, а на нескінченно довгих узбережжях Дніпра сплять скелети гігантів і мертві діти бігають до них плакатися. Вітер підхоплює сльози і мішає їх з морем, а гаряче Сонце — смалить летарґічні кістки забутих чудовиськ. Тут пасмур і спокій лягає на кинуту землю, на всі її скелясті пагорби, на дзеркала дрібних водойм і пінку галасливих водоспадів

Ми зупиняємося серед руїн покинутих церков і кадимо піонерські багаття, кадимо ладаном старі кістяки минулого. З тим ладаном відлітають у забрамлене хмарами небо всі страхи і тривоги. Ладан викрадають вітри і несуть до болотяної води та до скелетів чудовиськ. Несуть, аби знову мішати зі сльозами болотного моря, нашіптуючи про життя, що відійшло.

Ми таки дійшли до мети: моря спокою і тиші. Настільки замиреного, що камінець тут лишатиме кола на воді вічно, та нікого розбудити не зможе. Серед сторічного сну стирчатимуть кістки мертвих, а я, збадьорений вогнепальними сумішами теплих херсонських спиртів, стрілятиму по порожніх пляшках.

Ми довго тяглися уздовж моря, довго плуталися в хащах. Ми давно зійшли із залізничної колії і збилися з ліку, рахуючи покинуті напризволяще баржі та кораблі. Ми залазили всередину: дістатися до кают і рубок, заглянути у маслянисті черева трюмів, де замість вантажу нині хлюпає протухла вода, де сплять вічним сном мерці, закуті в кираси власних ребер, закуті у