Читати книгу - "Київ-86"

Ми тікаємо від одних мерців до інших. Японці радіють і міняють картки пам’яті. Попереду нас чекають м'які дивани, сухі квартири і спокій містечка, де ніхто не стрілятиме в спину. Та привів я їх сюди не тому.

Вишгород. Обдерті хрущовки та розкурочені магазини: "Овочі" і "Товари щоденного вжитку". Площі розбуялих бур'янів, дерева на дахах, дитсадки з вибитими шибками і гнилим паркетом, уламки радянщини і розкурочені вітрини. Місто, в якому зламано всі замки і всі двері на дахи вибито тридцять років тому.

Малі міста. Всі вони схожі, більшість фотографів їх проминає, втрачаючи найцікавіше: гарнющі оази кинутих земель, які об'єктивом ніхто не картографував.

Та Вишгород — особливий, я здивувався навіть, що Наокі про нього не чув, і коли ми ховали рюкзаки на горищі готелю „Дніпро“, я тричі нагадав йому взяти всі запасні акумулятори, пообіцявши, що сумно не буде. І дійсно.

Я потяг їх на серпантини бобслейної траси. Ніби один з десятків парків атракціонів з дитячими американськими гірками. Та більший. Його схили, його діряві дошки, його іржаві ноги — змушують фоткати. Ще і ще.

Іржавий стриптиз закинутого у кричущих фарбах і бур'янових пестощах літа. Його грації і звивини, штрикуваті опори з землі та вигини конструкційних тіл — то передсмертні драконячі спазми. Ми гуляємо його нутрами і де-не-де дошки вже прогнили, та ми не страшимося ходити всередині. Тут буяють смарагдові трави і ховають під собою кістки, ніби старі погости, до яких люди забули дорогу. Та восени — пале золотолистя, суха трава й іржаві кістки мішаються у суцільний смуток і ніщо не віщує світлого завтра, навіть мертві дракони спопелилися в отруйній хмарі, яка спустошила землі і зігнала людей з насиджених місць.

Скарби ці ніхто не чіпав. Лежать посередині треку. Холодильники і газові плити. Зібрані на гігантську хаотичну купу, ніби іграшки в покинутому дитсадку. Я колись брів сам потай повз береги Сарґасового моря і наштовхнувся на них. Вершину гори видно здалеку, вона височіє над ранковими туманами баштою некроманта, ласим шматочком, до якого дивом не дісталися мародери. Побоялися дракона.

Мені снилося часом, що некроманти мертвого моря і болотяні відьми воскресять його, що кістяний дракон здійметься над морем і кружлятиме в пошуках тих, хто зазіхає на його скарби, спопелятиме вогнем, який плавить каміння. Вогнем, який рубінами висмалює минулорічну траву.

Після всього, що трапилося в Місті, я не можу знайти спокій. Сиджу сторожко у хащах, стережу своїх японців, аби не заходили далеко, зиркаю навсібіч і пильно видивляюся мужиків, які мають прийти по свій метал, які мають прийти з полотняними мішками по золото мертвих чудовиськ.

Нам недовго лишилося. Ще кілька днів, ще добити до денця весь алкоголь, дожувати всі снікерси, доточити консерви, аби потім переключитися на мій спирт, аби потім розводити воду зі смаком болота — зі смаком життя.

Наокі ловить раж і просить лишитися ще. Звісно, каже, що заплатить, звісно говорить, що докине бабла, якщо ми розпотрошимо мої нички і побудемо в Місті ще тиждень. Він хоче побачити все і постійно канючить, аби ми пішли далі на Північ, Південь, Захід і навіть Схід. Питає, чи є у мене човен і чи можемо ми поплавати руслами мертвих морів і рік.

Хащі. Постійні, непролазні хащі скрізь, варто ледь збочити з траси. Та і на асфальті підступають зусібіч. Колії перетворилися на джунглі, стежки заростають до непролаззя, і тут врятує тільки асфальт. За тиждень до джунглів призвичаюєшся. Мої туристи завжди дивуються, що природа так швидко перемагає бетон. А за кілька днів джунглі для туристів стають рідними і дратують навіть менше за комарів. Ти сприймаєш їх навіть не тлом, ти сприймаєш їх ембієнтом, часткою побуту, елементом екстер'єру. Як виноград біля під'їзду, який обдирав у дитинстві під крики жирного сусідського дядька, який погрожував вирвати ноги за те, що топчеш його город.

Кажуть, ніби ісландською мовою Київ досі називають Кайнуґардур, як і за часів вікінґів. У перекладі означає «зелений сад». Дійсно, Київ — найзеленіше місто в світі: каштани тут сягають неба. Справжній ґрінланд — зелений край буйнопишшя амазонських джунглів, крізь які без мачете, бува, не пробитися.

Наокі розпитує про те, що то були за люди. Розпитує про те, кого ще я тут зустрічав. Я розказую йому історію, як слідкував за одним покидьком. Тоді я довго лазив Містом самими закапелками, найглухішими двориками і одного разу наштовхнувся на свіжозгризені яблука, які ще не встигли пожовкнути на надкусах. Я чкурнув звідти та довго спостерігав, аж поки не помітив покидька, який вже втратив людську подобу.

Це міг бути хто завгодно. Зек-утікач, дезертир, — хто завгодно. Він міг переховуватись тут роками, полюючи з табельної зброї, яку забрав з собою, відправляючись у самоволку.

Зиму він не пережив. Коли я прийшов наступного року, то вивчив подвір'я і знайшов у одній з квартир скулений труп: смердючий, аж підійти страшно. На стінах вугіллям були намальовані жінки з широко розсунутими ногами. Всі стіни були пописані його маревами і передсмертними прокльонами. Я не зміг протриматись у кімнаті більше тридцяти секунд — смородом виїдало очі, я ще довго пам'ятав те лігвисько. Я пообіцяв Наокі відвести їх туди.

Ми пробули тут два дні: ночували серед гір драконячих скарбів, терлися об його кістляву спину, бігали уздовж величезної туші, яку оббіжиш непоспіхом — захекаєшся.

Я показав їм іржаві боки пожежних машин і розбиті вітрини вишгородських магазинів. Скоро висотки заваляться, складуться акуратними купками, поховавши під собою наше сміття і настінні малюнки Ікумі товстим чорним маркером.

Вишгород складно відрізнити від Міста: так само стоять похмурі висотки, так само лежать поштові скриньки у кущах, падають в обійми порослого бур'яном асфальту порепані дорожні знаки, а як вилізти на дах будинку на пагорбі — на горизонті стовбичать покоцані ікла Києва, кам'яного серця цих Богом забутих земель. Здалеку і не втямити, що в них не живе ніхто. Ніби у блискучих скляних хмародерах Йоганнесбурґа, які здалеку на прилизані офісні центри скидаються, а під'їдеш ближче — там