Читати книгу - "Сюрпризи долі"

вдають, що не розмовляють, бо не хочуть. Проте є багато людей, які завжди прийдуть на допомогу.

Автобус зупинився біля якоїсь станції. Філіппінка показала, у якому напрямі рухатися. Олена вдруге вийшла на перон. Монітор показував, що наступний поїзд — саме той, який потрібний. На щастя, решта поїздки минула без пригод. Справді «язик до Києва доведе», — згадалися слова сусідки з автобуса.

Олена вийшла на вулицю, міцно затиснувши в руках картку з адресою Жана. Вона почала розпитувати перехожих, як дібратися за цією адресою, але ті не могли їй пояснити, нема іншої ради, як взяти таксі. Як виявилося, будинок Жана був далеченько від залізничного вокзалу, й довелося заплатити чималу суму. Жінка вийшла з авто і спинилася біля хвіртки.

Невеликий будиночок виднівся в кінці старого саду. Довкола панувала ідеальна чистота. Крізь густі кущі проглядалася галявина, вкрита акуратно підстриженою травою. До будиночка вела алея, уздовж якої росли різноманітні квіти.

Олена відчинила хвіртку і зайшла всередину, пройшла стежкою до дверей і подзвонила. Серце калатало, мов навіжене. Уже все позаду, вона досягла мети і зараз почнеться казка.

Двері відчинила жінка і здивовано подивилася на гостю.

— Чи пан Жан удома? — запитала Олена.

— Жаааан! — гукнула жінка.

Вона щось запитала Олену французькою, але та нічого не зрозуміла. За хвилину в передпокої з’явився Жан.

— Звідки ти?! — вигукнув з подивом.

— Ти казав, що любиш сюрпризи, от я і вирішила привітати тебе з уродинами.

— Дуже мило з твого боку, — збентежено промовив господар, — ну, тоді заходь.

Жінка не відходила ні на крок і з подивом продовжувала оглядати Олену.

— Познайомся, люба, це дружина мого приятеля з моєї Батьківщини, в якого я колись жив, — Олена, — промовив Жан французькою, але все було зрозуміло.

Жінка простягла руку для привітання.

— А це, Олено, моя дружина Марі, — продовжував Жан.

Земля захиталася під ногами. Як можна бути такою наївною, таж він одружений. Що тепер? Кров прилинула до обличчя. Олена хотіла розчинитися в повітрі, стати невидимою, зникнути з цього місця.

— Заходь і почувайся як удома, — запросив неждану гостю Жан.

Олена зайшла в вітальню. Кімната обставлена скромно, але зі смаком. На стіні висіло багато картин. У кутку заховався старовинний креденс з порцеляновим посудом, посередині стояв великий дубовий стіл, укритий ажурною серветкою. Збоку протягав обійми м’який куток, гостинно запрошуючи сісти.

— Ти на довго до нас? — запитав Жан.

— Тепер не знаю, — збентежено промовила Олена.

— Я не встиг тобі написати останні новини, два місяці тому одружився.

— Так, ти мені цього не написав.

— Моя дружина нічого не розуміє нашою мовою, сміливо можеш говорити усе, що заманеться. Ти мені так і не сказала, яким вітром тебе до нас занесло?

— Я хотіла привітати тебе з уродинами, — крізь сльози промовила Олена.

— Ну то в чім річ, чому не вітаєш? — посміхнувся Жан, — але ні, ліпше зроби це ввечері. Прийдуть мої батьки і сусід Пантелій, я тобі про нього розповідав. А зараз може хочеш прийняти душ з дороги і трохи відпочити? Марі приготує тобі кімнату нагорі.

«Що я тут роблю?» — у розпачі думала Олена, змиваючи сльози в лазничці. Їй здавалося, що перебуває в кошмарному сні, який так зненацька розпочався.

Вона прослизнула в свій покій і замкнулася, щоб нікого не бачити. Гострий біль роздирав груди. Олена впала на ліжко і втупилася в стелю. У голові — суцільний хаос. Зрозуміло, тут залишатися не можна. Треба йти, але куди? Може встигнути ще на автобус і поїхати з усіма до Лурда? Проте вже замало часу, щоб повернутися на Конкорд. А, може, ні?

Олена швидко встала і почала складати речі. «Якщо за дві години доберуся, то ще встигну на автобус. А якщо ні? Куди я подінуся на ніч у Парижі?».

Хтось застукав у двері. На порозі стояв Жан.

— Пішли, вип’єш кави.

— Мені не хочеться, — сумно відповіла Олена.

— Пробач, завжди треба бути готовим до сюрпризів.

— Я це зрозуміла, тому хочу попросити про одну річ.

— Яку?

— Знайди мені недорогий готель у Парижі. Я не можу залишатися тут ні хвилі.

— На скільки днів?

— Чотири ночі.

— Цю ніч ти переночуєш у моєму домі!

— Ні, мені треба негайно йти, я не можу тут залишатися.

— Зрозумій, що подумає моя дружина, якщо ти зараз підеш геть? Переночуєш одну ніч у нашому домі, а завтра скажеш, що маєш якісь домовленості й повинна поїхати. Я їй розповів, що ти приїхала до Парижа в справах і лише на день завітала до нас привітати мене з уродинами.

— Який ти егоїст! Ти про все розпорядився без мене! — зірвалася Олена, — Тобі головне, щоб не здогадалася твоя дружина, а на мене тобі наплювати!

— Тихо, тихо, не влаштовуй істерик. Мені ще не вистачає скандалів, — Жан схопив її за плечі, намагаючись заштовхати в кімнату й зачинити двері.

Жінка обм’якла в його руках і гірко заплакала.

— Як ти міг так зі мною вчинити, — крізь сльози схлипувала Олена.

— А що я такого зробив?

— Як що? А одруження — це, по-твоєму, ніщо?

— Я ж тобі не присягав на вірність, та й, зрештою, ти ж заміжня.

— Я ж хотіла за тобою йти на край світу, хіба ти не пам’ятаєш?

— Мало що говорять у пориві пристрасті.

— Якою