Читати книгу - "Сюрпризи долі"

я була сліпою, я так легковажно повірила тобі.

— Послухай, я тобі нічого не обіцяв і прошу нічого від мене не вимагати, а зараз ти нікуди не підеш, зрозуміла? — гостро промовив Жан. — А тепер заспокойся і поспи.

Олена з ненавистю штовхнула Жана в груди, випихаючи з кімнати, і замкнула двері на ключ. Потім упала лицем на ліжко. На душі було так бридко, наче хтось вилив туди відро помиїв. Їй хотілося вити від туги і розпачу, сльози котилися градом, а груди стискали спазми.

Важкі думи, рясні сльози, фізична і душевна втома вщент її вимучили, очі почали злипатися і вона поринула в сон.

Розбудив стук у двері.

— Оленко, досить так довго спати, пора спускатися, прийшли батьки, я хочу тебе з ними познайомити.

Олена розплющила очі. «Де я?» — не могла збагнути. І раптом пригадалися останні події. Вона не мала бажання будь-де виповзати зі свого сховку, та обставини спонукали робити те, чого зовсім не бажала. Треба швидко встати й більш-менш дати собі лад. Зрештою, їй захотілося їсти, від самісінького ранку ще не мала й крихти в роті.

— А ось і наша люба гостя, — урочисто промовив Жан.

«Та він правдивий цинік», — подумала Олена, нічого не відповівши.

Святковий стіл прикрашали кольорові салати та різні невідомі страви. У кріслах сиділи літній чоловік і жінка. З вигляду вони нагадували аристократичну пару, яка одягла маску фальшивої люб’язності.

— Познайомся, це мої батьки. А це Олена, дружина мого доброго приятеля, — відрекомендував Жан.

— Дуже приємно приймати в нашому тісному колі жінку з моєї далекої Батьківщини, — відповів батько.

— Ви така мила, — штучно посміхнулася мати. — У вас є діти?

— Так, двоє синів, уже закінчують університет.

— Неймовірно, ви така молода, а вже маєте таких дорослих дітей! — театрально вигукнула мати.

— Люба, у тих краях одружуються ще в школі, там не так, як у нас, — повчально прорік батько.

— То ви, напевно, ще й скоро станете бабусею?

— Поки що не планую, — глухо відізвалася Олена.

— Вони вас не питатимуть, сучасна молодь нині робить, що їй заманеться, — додав батько.

— Що ти таке говориш, коханий. Наш Жан завжди був слухняним хлопчиком.

— Маєш рацію, люба. Слава Богу, що одружився, я вже й не сподівався. Наш син вибрав добру партію. Я завжди вірив у нього.

— Так, ми дуже задоволені, він у нас такий свавільний. Я страшенно боялася, що візьме якусь розлучену з дітьми, без роду і племені. У нас дуже важливо, щоб шлюб був на рівні, — зверхньо продовжувала мати.

Олена слухала їхню розмову і їй ставало моторошно від тих слів.

— А як же кохання? — не витримала.

— Ви що, жартуєте? Шлюб і кохання в розвинених країнах — це різні речі.

— А як же вам вдалося стільки років прожити разом без кохання? — озлобилася Олена.

— Хто вам таке казав? Ми завжди кохали одне одного, — процідила крізь зуби мати.

— Отже, ви одружилися, бо кохали. А чому ж ваш син повинен одружуватися лише з доброю партією?

— Мила моя, часи змінилися, — додав батько, — а хіба ви б бажали своїм дітям зла?

Олена хотіла щось додати, але пролунав дзвінок.

— Ось і Пантелій, — вигукнув Жан.

У кімнату зайшов невисокий русявий чоловік з сірими очима.

— Пантелію, познайомся — це Олена, дружина Жоржа. Ти ж його пам’ятаєш?

— Дуже приємно, — Пантелій поцілував руку Олені, — передавайте вітання сонцесяйному Фебу від Пана.

— Ну от, уже всі гості зібралися, можна сідати за стіл, — наказовим тоном прорік Жан, — і нехай перший тост скаже батько!

Літній чоловік підвівся зі свого місця.

— Сину, я пишаюся тобою. Ти завжди був єдиною моєю надією, ми завжди з мамою мріяли про твоє щастя. Нарешті дочекалися, і я дуже радий, тому хочу, щоб ти встав і поцілував свою кохану дружину.

— Дякую батьку, я обов’язково виправдаю всі твої сподівання, — Жан встав і переклав Марі французькою.

— Кохана, дозволь прилинути до тебе устами.

Вони злилися в довгому поцілунку, який гострим ножем ятрив душу Олени.

— Вам не подобається, як вони цілуються? — зненацька тихо пролунало запитання Пантелія, який сидів поруч.

— Звідки ви це взяли? — здригнулася Олена.

— Я стежу за вами і бачу, з якою огидою ви дивитеся на присутніх.

— Я не маю жодної відрази, вам це здалося.

— Мене не обдурите, я ж реставратор.

— Ну і що з того?

— Вам не зрозуміти. Наше завдання — відновити первинний стан знищеного шедевру. Треба спочатку вгадати, що автор хотів закласти в свій твір і потім його відтворити.

— А до чого тут я?

— Реставратори повинні бути добрими психологами, вони ж відтворюють реальність, у якій жив і творив митець. Одночасно треба бути і добрим фізіономістом. Усе, про що автор думав, він відображав на обличчях своїх героїв.

— Отже, вам вдалося багато чого про мене довідатися?

— Саме так, я помітив роздратування на вашому обличчі. Навіщо ви сюди приїхали?

— Це довга і нецікава історія.

— Якщо не бажаєте, не розповідайте. Та якщо у вас виникне така потреба, приходьте завтра після шостої до Будинку інвалідів, я саме тоді закінчую роботу. Чекайте мене перед церквою, де похований Наполеон. Підемо щось вип’ємо разом і ви мені розповісте свою історію.