Читати книгу - "Сибіріада польська"

можеш! Як ти можеш так негарно думати про свою доньку, що вона там самісінька з тим молодим Калиновським їде! Так мені страшно снилося. Ой, ой...

Як ніколи дотепер, турботливо вкрив дружину баранячою ковдрою, бо йому стало її шкода. Знав, що Рахеля тепер тихенько плаче, про Циню журиться. А хіба він про дочку не журиться? Чи він про них усіх не журиться? І про Рахелю, і про Терша, і про Циню. Хіба за останню копійку не послав своєї доньки в гімназію? Не найняв їй кімнати в Заліщиках, у добрій єврейській сім’ї. У цих самих Заліщиках, куди сам пан маршал Пілсудський з’їжджав на аеропорт, над Дністром в шезлонгу відпочивати. Циня не могла бачити маршала, бо помер, заки вона до тих Заліщиків вчитися поїхала, але він, Йосек, пана маршала на власні очі бачив! Їхав собі маршал Пілсудський через ті Заліщики в такому гарному відкритому авто. Поліція відганяла людей, бо пхалися один через одного, щоб пана маршала оглядати. Йосек також ледве прикладом від поліцейського не дістав: «Де ти, паршивцю, пхаєшся, де!» Паршивцю! Навіть не «єврею», тільки відразу «паршивцю»! А Йосек хотів тільки зблизька подивитися на пана маршала. О як то жаль, що Циня не могла тоді бачити пана маршала: гарно виглядав з тими вусами, з такою блискучою шаблею, що на неї спирався. Йосек часто про ту заліщицьку гімназію дочку розпитував:

— А чого мудрого тебе там вчать?

— Усього, тату, — Циня заплітала коси перед дзеркалом, поправляла білий викладаний комірець на гранатовій матроській блузці.

— А що ти будеш вміти?

— Тату! Тільки як закінчу гімназію, після іспитів, як здам наукові дослідження, то лише тоді буду щось уміти.

— Лише після наукових досліджень? А скільки це грошей коштуватиме? І де це буде? Може ще, наприклад, у Львові або навіть у Кракові?

— А може у самій Варшаві? Ой, тату, потім будемо журитися. Ну то я лечу! Скажи мамі, що я пішла до Товстого, до Ганки Розенблат, — і поцілувала батька в бородату щоку.

Ой, Циню, Циню... А та Ганка Розенблат то скоріше називалася Янек Калиновський. Йоселя то не журило так дуже, хлопець був чемний і також в гімназії вчений. Тільки Рахеля часами зітхала, що той гой — то молодий Калиновський.

— Так якби не було для неї добрих єврейських кавалерів! Такий, наприклад, Куба Ліпшиц, син адвоката! Або такий син доктора Камінеса, на ім’я Мойше... Чи то не могли б бути добрі колеги для нашої Цині? Ну, Йоселю, чому нічого не говориш? Чи тебе наша донька не інтересує? Чи ти, Йосеку...

— Рахеля! Жінко! Адже Циня то ще дитина! Сама знаєш. Що мені тут говорити, що?

— То ти собі думаєш, що я не знаю, що наша донька є ще дитиною? Як ти погано думаєш про власну дочку!

— Жінко! Дай мені святий спокій, я вже собі краще нічого не думаю...

«Такою вона є ця моя Рахеля, що любить собі багато поговорити. А навіть посваритися любить. А тепер, наприклад, вдає, що вона собі спить, а я добре знаю, що вона плаче. Журиться. А невже вона не має чого журитися? Мали щось, не мають нічого. Куди їх везуть? А може, не дай Боже, німцям їх віддадуть? Усе в силі Всемогутнього! Тільки що Він може мати проти такої бідної єврейської сім’ї, як наша, щоб аж таке нещастя на неї спроваджувати? Ну що Він може мати? Що? О Всемогутній! Якщо наша Книга Життя є там у Тебе нагорі справді ведена, то ти краще припильнуй, щоб жодного шахрайства в ній не було... І щоб ті наші терпіння були там точно записані... Слухай, Ізраїлю! Пан є нашим Богом! Пан є один»...

У протилежному куті вагона вмирала Яворська. Непритомна моталася у гарячці, несвідома, де є і що з нею діється. Чоловіка кликала. Діточки не вміли матері ні в чому допомогти. Наймолодша Маруся, тихенько поплакувала. Адась, небагато від неї старший, також плаксиво потягував носом. На Владеку, найстаршому, трималося все. Мама непритомна, татка нема... Думали з мамою, що татко там де є, між саньми, селянам допомагає. Але де там! Коли сніговиця зупинилася, коли стали перед станцією і росіяни з міліціонерами почали перевіряти людей — татка ніде не було. Мама так цим усім рознервувалася, так зажурилася, що знов той страшний кашель вхопив її, і почала плювати кров’ю. Владек знав, що мама хвора на туберкульоз, а коли починає плювати кров’ю, то найкраще холодне їй допомагає. Вхопив пригорщу чистого снігу і на хвилину якось допомогло. До вагона вштовхнули їх останніми, бо увесь час була у відчаю і нізащо без татка не хотіла їхати.

— Дальше, дальше, сідай, жінко, не перешкоджай! А чоловіка тобі знайдемо. В нас люди не гинуть! Дожене вас, дожене!

У вагоні люди маму втішали.

— Не журись, Ядвіго, що це Томаш, дитина чи що? Сама бачила, який розгардіяш був при тому завантаженні. Напевно в останню хвилину до іншого вагону стрибнув. Напевно встрибнув. Зупинимося на якійсь станції, то пересяде до вас.

Маму знов той страшний кашель вхопив і знов кров їй пішла. Крові було щораз більше. Владек не міг знайти жодної ганчірки, і тільки Долинка дала йому рушник, який відразу ж просяк кров’ю. Мама просила пити, але ж нічого до пиття не було, бо звідки люди в вагоні могли мати щось до пиття? Владек нашкрябав у жменю трішки інею біля дверей, нічого