Читати книгу - "№2"

Дай подумати... Цікаве запитання... Знаєш, мабуть, так. Неаполь був втечею. Так, я тікала. Це була втеча.

Коли Roma вперше приїхала до Неаполя — вона хотіла кричати щодуху, верещати, як мале дівчисько.

— Я це зробила!!!! Я! Це! Зробила!

Її легеневі альвеоли не могли вмістити всієї тієї підступної свободи, яка шулікою кружляла над неапольською автостанцією і видивлялася нову здобич із країни нещасливих людей. Roma ідеально пасувала на роль жертви, її радар на маківці ритмічно випромінював сигнал готовності ламати свою долю на краще, немилосердно трощити все те, що її обтяжувало в рідній країні. Вона сюди прибула ні від доброго, ні від поганого життя — вона сюди прибула від життя як такого, від життя у своїй країні, просто від життя. Свою втечу вона ретельно готувала, прокопуючи траншею з в’язниці, контрольованої найближчими людьми. Це були гастролі її еґоцентризму. Одначе їй не було соромно чи ніяково. Вона не думала суто про себе. Вона вважала, що коли їй буде краще, то краще буде всім. Вона думала про інтереси кожного, кого покинула. І вона була щасливою, коли всі пазли бездоганно спів­пали. Тепер, коли Roma визріла поборотися за себе, а значить, за всіх, — вона відчула справжній смак життя, з усіма труднощами й нокаутами.

Вона не мала жодних ілюзій, вона знала, що тут медом не помазано, але принаймні тут є мед, тут є шанси не просто заробити єврики, але й безпосередньо шкірою відчути життя в іншій галактиці. І вона навіть дякувала своїй країні за те, що та вигнала її фінансовим батогом аж сюди, на галявину з соковитою травою, де пташки співають і ростуть екзотичні дерева, як це малюють єговісти у своїх брошурках. Roma була тверезою, як ніколи. Вона здатна була миттю наїжачитися до перших невдач, але важливішим було інше — вона чи не вперше була готовою прибрати всі свої голки і розкрити своє рожеве пузо для щастя.

«Високодуховне» життя у своїй країні виглядало тухлою карикатурою. З відстані іншої галактики всі ці інфантильні забобони; цей довжелезний перелік пуританських вимог, безглуздих у своїй непоінформованості; всі ці традиції, які роками утверджувалися на сліпому незнанні іншого життя; ця агресивна боротьба набожних християн проти будь-якого вияву людського різноманіття — все це спричиняло рясні сльози. Roma плакала-ридала від безсилля, від немочі достукатися до своїх співвітчизників із дуже простим повідомленням:

— Люди! Найдорожчі мої люди! Ви ціле життя тратите на ахінею, нісенітниці і глупства. Вам так добре у своєму тихому болотці, що ви боїтеся визирнути за його межі і побачити, як далеко світ пішов уперед. Як далеко, чорт забирай, як далеко світ пішов уперед...

Roma плакала, бо не могла нічого вдіяти. Одна доба, всього лишень одна доба, якісь-там 24 грьобані години — і ти наче на іншій планеті вилазиш із жирної землі, як кріт, протираючи захурделені очі. Навколо люди, анатомія яких ідентична твоїй — але все інакше. Старші пані, навіть ті, що накульгують, роблять манікюр і укладку на голові, вони підмальовують губи, а Ромина мама востаннє накладала косметику в попередньому тисячолітті. Тут немає квітчастих хусток, зав’язаних на вузлик під бородою, немає грубезних светрів у серпні, які носять наші бабусі, щоб не перестудитися в 30-градусну спеку. Немає темно-коричневих трикотажних рейтузів і панталон. Roma не знаходила пояснень, чому все так запущено. По іншій галактиці ходили люди хороші й погані, добрі й лихі, прихильні й підступні, понтифіки й останні покидьки — та всі вони були з нинішнього часу, виліплені з сучасного еластичного матеріалу, не було цих постійних вибухів допотопного ретро, не було рафінованого жлобства, не було безперервних поучань на основі цитат святого письма, не було звіряння твоєї буденної поведінки з діяннями апостолів-єванґелістів. І головне — ніхто зумисне не намагався зловити ритуального ягнятка, аби привселюдно зарізати його во ім’я старозавітного божества, яке вимагало жити по-старому.

Неаполь і Roma одразу стали коханцями. Тепер Roma стосовно міста свого проживання вживає «в мене є». В мене є Неаполь, є парки й пагорби, автобусні зупинки і променад, чинний вулкан Везувій, королівська резиденція Бурбонів і Тірренське море, що омиває її місто. Roma майже не вирізняється з-поміж італійок свого віку, до неї туристи звертаються за підказками, як пройти до Собору святого Януарія, вона радо допомагає розібратися у витких вуличках, із тутешньою жестикуляцією вказує напрямок, заходить до піцерії, адже піцу винайшли саме тут, у Неаполі, Roma мріє колись записатися на двомісячні курси в єдиний у світі Університет Піци, де на майже академічному рівні вивчають типи борошняних сумішей і таку рецептуру, що щелепа відвисає.

Вона ніби витягувала з каталогу відкладених мрій одну за одною й по черзі реалізовувала. Навіть із бан­джі стрибала. Горланила так, що мало мигдалини не застудила. І спробувала слаломний каякінґ, спускаючись між порогами гірської ріки. Теж верещала, як різана, аж Manolo корчився від сміху замість того, щоб триматися за бортик. У її країні теж є банджі-джампінґ, і теж є екстремальні сплави Черемошем — але негласно це все для молодих. На неї покрутили б пальцем, та й сама вона відчувала, що над нею незримо висить певна традиція заборони, «тримання себе в руках». Інколи вона почувалася гірше за мусульманку, замуровану в корсет канонів, які не варто порушувати для свого ж блага.

Тут, у Неаполі, Roma, виморожена і відморожена, гріла руки об полум’я своєї розкутості, вона не вдарялася в епатаж чи фрікування, вона була збалансована собою, абсолютно виваженою. Цигарка в попільничці, філіжанка зі зле розмішаним цукром, стос заощаджених купюр у скарбничці, що мала форму золотого батона (син подарував), квитки в оперний театр San Carlo на «Лючію ді Ляммермур» — Roma десь вичитала, що в блокбастері «П’ятий елемент» космічна діва Плавалаґуна співає арію, яка насправді є фінальною арією безумної Лючії ді Ляммермур, і вона мусить це почути на власні вуха, вона кістьми ляже, але мусить це почути.

Як і Roma, я так само родом зі старозавітного часу, де нетерпимість була продиктована любов’ю. Усі мене любили до нестями, аж кістки хрустіли. Суспільна любов бетонною плитою гепнула саме там, де стояв я. Зразкове жовтенятко — це про мене. Я ротом хукав і обережно протирав значок із милим кучерявим хлопчиком. Він нагадував Пречисту Діву на медальйоні, який лежав у шкатулці біля радіоприймача. На лацкані шкільної уніформи я носив свою персональну Борогодицю, яка оберігала від помилок.

Я завів блокнотик, який розграфив на два стовпчики. Ліворуч — «Погані вчинки», праворуч — «Хороші вчинки». Десь я прочитав, що лисий дядечко Котовський робив так у дитинстві, і тому став великою