Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

знайомий з о. Левом. Ще будучи служителем, Саламон запримітив допитливого юнака, а служачи у Кам’янці Струмиловій, Теодор Засмужний декілька разів заїжджав у приміське село Честинів, де отець Лев служив парохом.)

Проходячи повз церкву, Теодор зауважив, що вона відчинена, отже, отець там, але не хотілося затримуватися й швидше добратися додому. Не заходячи у церкву, лише перехрестившись перед нею, він заспішив дорогою до рідної домівки.

Треба так статися, що саме на тому самому місці, де минулого разу він зустрів Палазю, його наздоганяли запряжені двійкою коней сани. Це додому повертався пан війт.

На превелике здивування Теодора сани зупинилися. Ілько Проців повагом обернувся до подорожного, і Теодор побачив на кожусі прикріплену ювілейну медаль, таку ж, яку носив і він, лише трикутна колонка була червоною – такі вручалися цивільним чиновникам.

– О! – протягнув війт. – Здрастуй, дорогий сусіде! Назовсім повертаєшся?

– Назовсім, – відповів Теодор.

– От і добре! А то твоїй матері дедалі важче поратися по господарству. Ну, сідай, підвезу. Все ж швидше, ніж на своїх двох.

Здивований такою пропозицією (раніше війт жодного разу не дозволяв собі такого), Теодор все ж піднявся на сани і сів поруч.

– Поїхали! – кинув Проців їздовому, і сани нечутно ковзнули по снігу.

Засмужний сидів зліва від війта, який займав цю посаду скільки він пам’ятав, і дивувався метаморфозі, що відбулася у ставленні колись пихатого Проціва до себе.

Правда, скоро Засмужний зрозумів і причину після того, як декілька разів скосив погляд на недоречну нагороду на кожусі війта. А той, здавалося, цього і чекав.

– Ось! – гордо сказав Проців. – Його цісарська величність відзначив мене за мою багаторічну працю. У селі нагородили тільки мене і ксьондза.

(Ілько Проців завжди називав священика на польський манір.)

У відповідь Теодор не відповів нічого. Йому, звичайно, хотілося похвалитися своєю військовою нагородою, але слушно подумав, що зараз не час псувати винятковість війта, тим більше, що той підвозить його. Нічого, похвалиться пізніше.

Дорога була чудовою, сани швидко помчали, і невдовзі виникли покриті снігом крайні хати. Тут Теодор подякував війтові і зліз із санів: до рідної домівки залишилося зовсім мало.

Зустріч вдома була не менш щирою, ніж минулого року. І знову всі були вдома, у колисці навіть мирно спав новий член родини.

Усі домашні одразу заметушилися, намагаючись догодити так довго очікуваному гостю, але Теодор їх зупинив.

– Не треба мені догоджати, – говорив він. – І, мамо, я не голодний. Лише зранку нас востаннє нагодували. Я не голодний.

Дванадцятирічний Юрко, що встиг за цей час закінчити свої два класи школи і завдяки престижній службі середнього брата стати ватажком місцевих шибайголів, запитав:

– Дорку! А де твоя щабля?

– Залишилася у полку, – пояснив Теодор. – І кінь там залишився. Нічого не вдієш – демобілізація!

– Ой! – сплеснула руками мама. – То ти із Добросина пішки йшов!

– Ну, скажемо, не всю дорогу пішки, – заспокоїв Теодор. – Від церкви мене підвіз сам війт.

Це дійсно було новиною. Небагато могли похвалитися такою «честю».

– Я оце думаю, що це з ним сталося? Та він у нашу сторону навіть не дивився!

Брат Іван пояснив:

– Тут є два моменти. По-перше, ти зріс в очах сусідів. Як-не-як, служив у драгунах – це престиж. Згадай діда Овсія. Коли він служив – а повагою користувався до останнього дня. І по-друге, тиждень тому якраз на Введення його після служби Божої нагородили хрестом цісаря. Тому він може дозволити собі деяку поблажливість до інших. Адже нікого більше не нагородили, лише його та отця Лева.

Теодор усміхнувся.

– Нічого, довго у невіданні йому не бути, – сказав він і, розстебнувши куртку, зняв її.

Усі побачили на мундирі Теодора жовтий хрест. З несподіванки мама аж перехрестилася, неначе до ікони, брат Іван мимоволі випрямив спину, а Юрко так і застиг з відкритими очима і ротом.

На правому боці грудей жовтів круглий значок відмінного кавалериста, що його Теодор отримав ще два роки тому.

– І Засмужні чогось варті, – гордо мовив Теодор. – Не лише Проців має заслуги перед цісарським троном.

На що Іван засміявся.

– Боюся, ти був останнім, кого підвозив Ілько. І, здається мені, у його особі ти нажив собі лютого ворога, – сказав він.

– Чому? – здивувався Теодор. – Здається, я не претендую на його винятковість. У нього – цивільна нагорода, у мене – військова.

Мама сказала, що з такими людьми як війт конфліктувати не треба, покликала невістку і, не зважаючи на заперечення сина, почали заставляти стіл наїдками.

Як і передбачав Іван, повернення до сільського життя було важким і тривалим. І хата йому здавалася маленька й сумна (касарні драгунів були великі й веселі), і селянський одяг вже не виглядав таким ошатним як військовий мундир, і повсякденна їжа не була такою смачною.

Але помалу Теодор змушений був звикати до всього. Роботи в селі було багато завжди, навіть зимою. Іван поділився з ним своєю давньою мрією: побудувати власну хату.

– Ти невдовзі також оженишся, – говорив брат і, зустрівши здивування Теодора, додав: – Звичайно, женишся. Сам бачиш – хати вже зараз нам не вистачає. А ще Юрко на підході.

Теодор змушений був згодитися з доводами старшого брата, й увесь січень вони возили з лісу колоди. Тепер вони лежали за стодолою і сушилися на поки що скупому зимовому сонці.

З Палазею Панько Теодор зустрічався декілька разів, і ці зустрічі були для нього приємними і багатообіцяючими. В її очах він виглядав людиною освіченою і знатною. Ювілейний хрест придав йому певного шарму, і оскільки у селі нагороджених було лише троє, Теодор виявився поза конкуренцією.

Наступної ж неділі після повернення він пішов до церкви й одразу піднявся на хори.

Життя поволі поверталося у своє русло.

Якось під час Великого посту після відправи Теодор Засмужний зібрався вже було залишити церкву, щоб разом з родиною поїхати додому, як священик попросив його залишитись. Оскільки це було не вперше, Теодор переказав Іванові не чекати його. Додому добереться якось сам. Він почекав, поки Лев Саламон переодягнеться.

– Зайдемо до мене, – запропонував отець і, не чекаючи відповіді, покинув церкву.

Теодорові нічого не залишилося, як крокувати поруч.

У себе вдома на плебанії отець сказав жінці «щось перекусити», а сам, залишивши Теодора самого у великій кімнаті, зайшов у сусідню, звідки з’явився майже одразу ж, в одній лише сутані.

– Сідай, Теодоре! – запропонував він крісло з високою спинкою.

Сам сів на друге. Їх розділяв невеликий дубовий стіл, на якому лежала якась церковна книга, назви якої Теодор не прочитав.

– Я, Теодоре, знаю тебе давно, – говорив Саламон. – І