Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

мені не довелося відповідати: він знепритомнів. Що я відповім наступного разу?

…Повітря встигли прополоскати і підсушити на сонечку, коли ми нарешті вибралися з лісу. Не те слово — вибралися. Висмикнули себе з моховитих тіней, вологого ґрунту, дзюркотливої тиші. І гучно хляпнули у високі трави підліска. Я наказав собі встати і з насолодою послав себе до дідька. Дуже сподіючись на те, що нескоро звідти повернуся.

— Котра година? — простогнали поруч кульбабки.

— Полудень, — видихнув я, розполохавши під своїм носом усіх комашок.

Кульбабки знову простогнали:

— Сім годин… без перерви… бездоріжжям… У-у, я згодую тебе щурам…

Щури — це те, що треба. Акурат для мене. Я підтягнув окільцьовані залізом ноги до живота і відірвав ніс від любих йому комашок. Попереду розляглася улоговина, плавно піднімаючись до порослого вільшняком пагорба. Ступні глухо запульсували, коли тіло налягло на них усією своєю вагою, якісь щупальці потягли мене назад до природи, комашок і кульбабок… Чхати я хотів на щупальці!

— Піду розвідаю…

— Угу, — милостиво дозволили мені мої кульбабки. Виглядало, що я їм за це ще в ніжки повинен кланятися. Дякую, мовляв, за довіру…

Саме так, довіра — препаскудна штука: на крихту похитнеш — і все, йди замовляй молебень…

— Янеку, — торкнувся я пуцьвірінка, що пластом лежав на пузі, — вставай.

— Нізащо.

— Вставай, попереду розвилка. Треба вибрати, куди підемо. Я думаю, в місті ми зможемо загубитися швидше, тому вставай.

Місто — моя стихія, моя релігія, мій талісман. А Янек на все це — та з найвищої дзвіниці:

— А чого я там не бачив?.. І не смій мене чіпати!.. Чому ти ніколи не слухаєшся? Хіба я не встав би сам? Ні, тобі треба продемонструвати, який ти витривалий і без… безапеляційний!

— Без що?

— Ну ти й глухомань! А ще кажеш місто, місто…

Я вдав, що оглух. Якби повисла на мені істота взяла з мене приклад і вдала, що оніміла, з нас вийшли б хороші напарники для гри в карти. Але…

— А які принципи їхньої роботи: спочатку оточують, а потім спускають псів, чи навпаки? Слухай, а якщо ми намастимося цією… як її… ну, гидотою, якою солдати мажуться в тропіках від комарів, може, вони нас не почують?

— Хто — солдати чи комарі? — не втримався я.

— Пси, Мар’яне, пси! Чому ти ніколи не хочеш думати?

Мізки вишибло. Ще в дитинстві. Однією товстою буковою тростиною.

— О, бачиш? Розвилка!

Точно так само гонорово він казав, демонструючи мені свої апартаменти: «От бачиш? Твоя кімната». Точно так само, як тоді, я пробурмотів:

— Ні, не бачу. Із зором у мене зле. Криває на ліве око…

Спливло ще кілька дорогоцінних хвилин. А потім ще. Ми продовжували стояти на відкритій місцевості біля розвилки, де нас міг побачити будь-хто більш-менш зрячий. А більш-менш розумний міг зметикувати, хто ми і звідки, бо про пожежу, напевно, уже було відомо всім, хто більш-менш чув бодай на одне вухо. І не тому стояли, що на сонечку хотіли погрітися, гори воно ясним полум’ям…

— Ну чому ти не хочеш іти в місто? — укотре починав я.

— Інтуїція! — рубав він з плеча.

— А в мене досвід.

— А моя інтуїція весь твій досвід з потрухами зжере і не подавиться!

Ви уявляєте? Нарешті ми дружно замовкли, переглянулися й пішли прямо, лугами і балками. Кому потрібні дороги?

До вечора ми встигли обійти стороною чотири села. Янек усе поривався сказати, що в селах зазвичай живуть люди і, може, вони мають чим заморити черв’ячка, але виховання на те і виховання, щоби не дозволяти людині опускатись до думок про таку примітивну річ, як шлунок. Тій людині, для якої страшніше безчестя, аніж довгий шлях у нікуди.

Коли із сонцем тихцем покінчили за пагорбом, залишивши у свідках півземлі і наслідивши так, що півгоризонту виявилося заляпаним кров’ю, Янек видав свій фірмовий рев і опустився навпочіпки. А що я? Мені ніколи під ноги дивитися. Я, може, природою цікавлюся. У містах такого заходу сонця сто років проживи — не побачиш. Та що сто? Мені ось наче триста перший пішов, а справжнього неба не довелося зріти.

Давай-давай, виправдовуйся, роззяво.

Ожина, по якій я ледве не пройшовся стройовим кроком, підморгувала серед колючок чорним вічком і без жодних заперечень залишала обважнілі гілки. Терпка ягідка виявилася солодшою за найсолодші меди в домі, де я провів три тижні, що здавалися тепер сном.

Колишній пан запихав ягоди до рота жменями, самозабутньо дряпаючись і муркочучи собі під носа черговий шедевр класиків. Усе йшло так добре, а я візьми і ляпни:

— Може, слуги справді невинні?

Янек з набитим ротом прошамкав:

— Які шлуги?

— Може, їх справді нема підстав підозрювати?

Рука в штивному манжеті підкинула ягідку, піймала її, але так і не відправила до рота. На горизонті нарешті почали замітати криваві сліди.

— Ти про отого пана, що з намісником приїздив? На перебранця схожого?

Ти дивись, розкусив-таки хатрака нашого.

— Так ти не ображайся, у них професія така — усіх підозрювати.

А я й не ображався. Не зводячи очей з обрію,