Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

я почав прикидати, скільки ще сонце витримає таку над собою наругу. Кожного вечора. Умирати невідомо за що.

— А ти, мій пане, сам подумай. Пригадуєш, як я якось просидів у бібліотеці майже весь день, ти ще підсміювався наді мною: мій начитаний друже і так далі. А якщо це я знайшов тоді ваш архів, дочекався зручного моменту, переховав його, а щоб замаскувати його відсутність, улаштував підпал. Може, я знав, що ним мають цікавитися, і тому так спішив? Тобі не здалося підозрілим, що я кинувся гасити пожежу, не покликавши нікого на поміч? На яку холєру мені здалися твої книжечки? А якби я хотів відхреститися від підозр, кращого способу не придумаєш.

Він сидів навкарачки і крізь міцно стиснуті пальці тік брунатний сік. А як файно все починалося…

— Гадаєш, не довіряю? — Ян скочив на ноги і ступив до дерева, одинокого, кряжистого, схожого на прангер[33]. І обернувся до мене. — Думаєш, йду з тобою весь день і гадаю: ти чи не ти? А вночі так взагалі спати боюся, тільки прикидаюся, що сплю? Так про мене мислиш?! — майже закричав він, але враз заспокоївся, а на кирпатому обличчі залягли тіні: це запекло і стрімко навалювалися сутінки.

— Ось що ми зробимо. Твій укоханий ножичок з тобою?

Я намацав його ліктем під сукном. Подаруночок. Мало хто тепер такі носить. Часи змінилися. Війни притихли. Перейшли в підпілля.

— Ти якось нахвалювався, що можеш із двадцяти кроків у монету попасти? Було?

Ну, у монету, може, й ні, а в людину, особливо якщо в неї біла сорочка на нічим не захищених грудях, особливо якщо під цією сорочкою б’ється серце ворога, особливо якщо мріяв про це багато років…

— Зараз ти отримаєш можливість переконатися, наскільки я тобі довіряю.

Янек став спиною до стовбура, випростався, зціпив зуби і, мабуть, уявивши себе на дуелі, відкарбував:

— Відрахуй двадцять кроків і метай. Як балаганник на ярмарку.

Для тих, хто не зрозумів, — у нього метати. Ножичком, між іншим. Тим самим, що колись пробивав лати навиліт.

Мене на млі ока[34] поставило на ноги. Твердо поставило, хоч і рубануло спершу по потилиці. Що не кажи, довір’я — препаскудна штука…

Я, не дивлячись, витягнув з-за пояса свою коштовність, узяв двома пальцями рукоять і розпочав відрахунок. Зараз він переконається, наскільки можна мені довіряти.

Коли відстань між нами подвоїлася, сутінки розгулялися донесхочу. Дуже добре. У протоколі запишуть: підкрався під покровом ночі. А вдень такого не напишеш. Удень довелося б їхнім поетам щось інше грипсати[35]. Наприклад, підповз із тилу, а що дзюра з фронту, так наскрізь прошпигнуло.

Я відчув приємну важкість у руці. Може, і прошпигнути.

Змах — й обурений виск надвоє розпореного вітру, і раптова легкість у руці, що позбулася приємної важкості й інстинктивно потягнулася слідом за нею, добровільно відпущеною в політ, і… застигла на рівні кидка. Передумуючи, надто пізно передумуючи.

Метал увійшов глибоко, майже на три четверті своєї довжини. Не підвів мене добрий метал.

Фігура біля стовбура постояла трохи і почала повільно осідати долу. Ніби перехотіла стояти біля дерева, схожого на прангер. Ніби раптом захотіла подрімати.

Чоботи зробилися важкими — не підняти, віки старезними — не дожити, ножі швидкими — не врятуватися. Спливли хвилини, й ображений вітер нехотячи доніс до мене слабкий смішок і охриплий голос:

— Усе в порядку, Мар’яне.

У нього завжди після приступу задухи з’являлися усмішка і хрипота. Правда, руки з горла він поки не віднімав.

Вітер мені не пробачив і плиском вдарив у лице. Той, інший, навіть не задумався над тим, що він може мене не пробачити.

— Правда, усе в порядку. Не дивись так.

Я підійшов і висмикнув застряглий трохи вище людського зросту кавалок сталі. Рука знову відчайдушно обважніла. Не дивлячись, запхнув свою коштовність за пояс. І далі дивився на тонку білувату мітку на корі, схожу на клеймо. Виявляється, дерева теж бувають таврованими, як люди.

— Ще тато любив повторювати, що я можу вивести із себе навіть янгола.

Янгола — запросто. У янголів немає в запасі диявольського терпіння. Яке іноді теж дає збої. А те, чим дорожиш, виявляється насправді просто кавалком сталі.

Знизу на мене дивилися очі з дуже білими, як у всіх рудих, білка́ми.

— Слухай, Мар’яне, а навчи мене так метати ножі!

Мабуть, на моїй пиці проступила певна зрозуміла думка, бо Янек одразу приснув у кулак.

— Ну чому кожного разу, коли я прошу поділитися зі мною хоч малою частиною твого досвіду, ти корчиш таку гримасу, що я починаю боятися, чи все в тебе в порядку з травленням, мій передбачуваний друже? Чому все доводиться витягати з тебе кліщами? Ось я, наприклад, коли б що вмів, одразу б тебе навчив.

Настала моя черга прискати в кулак. Тільки кулаки мої для іншого створювалися. І стискалися вони в такі хвилини до хрускоту. Ніби десь поруч пес люто гриз кістку.

Я присів перед ним, заодно роздумуючи, що б таке відповісти, щоб і чесно було, і легко засвоїлося.

— Ліпше погано книжки читати, ніж добре скручувати карки.

Білки́ на мить померкли, а потім молодецьки полізли з