Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Я пожалкував, що дивився був на них із самовдоволеною зверхністю. Адже вони любили Ельзу і переживали за її долю. Здасться, вперше по-справжньому стало страшно за неї і мені. За хвилину до дванадцятої з репродуктора почувся чіткий чоловічий голос:

— Будьте напоготові!

— Я готова! — відповіла Ельза.

— Я готовий, — озвався чоловік.

— «ЕР-8», вмикайте.

— Вмикаю, — відповів чоловік.

Над чотирма енергетичними вежами зблиснули сині спалахи. Ельза говорила мені, що навколо капсули утворюється гігантське силове поле, яке людина навіть уявити собі не може. Відразу капсула зникла, наче випарувалась. За мить вона з’явилася, така ж блискуча й чиста, але вже на метр вище над полем. Поки я, затамувавши подих, спостерігав за нею, вона поступово піднімалась і застигла на рівні генераторів.

— «Сігма-10», чуєте мене?

— Чую вас, — мовила Ельза.

— Відхилення від норми?

— Немає!

— Вмикайте.

— Вмикаю! — відповіла Ельза.

Це були її останні слова. Наступної миті сфера зблиснула, як сонце. Нас засліпило. Я вже не бачив, а лише почув величезної сили вибух.

Коли до мене повернулась свідомість, перше, що я побачив, було стурбоване обличчя Лоу. Але те, що це Лоу, я усвідомив пізніше, тоді просто бачив Чиєсь обличчя.

— Ельза, — з відчаєм покликав я.

— Ельза? — стрепенувся Лоу. — Яка Ельза?

Я не знав яка, я нічого не пам’ятав. Зібравши сили, я розгледівся. Був у малій ракеті, яка, певно, летіла. Хтось стояв біля пульта управління і дивився на мене. У моїй потьмареній свідомості промайнув перший проблиск.

— Це ти, Гавоне? — невпевнено спитав я.

— Так. Славіне! — радісно озвався пілот. — Це я, брате.

— Де я?

— В ракеті, у нашій ракеті. Ми повертаємося на «Сіріус».

— А це Лоу?

— Він, живий-здоровий, — озвався Лоу. — Невже ти нічого не пам’ятаєш?

— Мало, дуже мало…

— А пригадуєш червоний Місяць і статую Мойсея? Що за жарт викинув цей старець?

Мойсей? Так-так, я почав пригадувати. Статуя, чудова біла статуя.

— Розповідай, Лоу. Може, я згадаю.

Лоу спантеличено подивився на мене.

— Якби те можна було розповісти! — пробурмотів він. — Це якесь диво… Ми вчотирьох стояли перед статуєю і говорили всякі дурниці. Тоді ти вдарив її кулаком по коліну й одразу зник, наче розтанув у повітрі. Невже нічого не пам’ятаєш?

Так, це я пригадав. А що ж було далі? Здається, я падав, падав…

— А потім? — спитав я.

— Потім? — Лоу запитально поглянув на Гавона.

— Розповідай! — кивнув Гавон.

— Ми просто знетямились, коли ти зник. Оглянули все навколо — нічого. Тоді у Гавона здали нерви, і він ударив статую по коліну. Знову нічого — старий цього разу на удар не реагував. Ми такі були люті, що вирішили зруйнувати статую і п’єдестал, аби лиш знайти тебе. Ти ж не міг безслідно зникнути, мав же десь бути. У нас не було зброї, ми повернулись за нею в ракету. І…

Лоу нерішуче замовк, наче соромлячись розповідати далі.

— Говори, якщо почав! — озвався Гавон.

— Ось тут і починається, — зітхнув Лоу. — Тримайся, хлопче! Коли ми зайшли в ракету, уяви собі, знайшли тебе, ти лежав у тому ж положенні, що й зараз.

Лоу дивився на мене так розгублено, мовби сам не вірив у свої слова. Не знати чому, я геть не здивувався, все здавалось мені природним.

— Може, ми вижили з розуму, — сумно мовив Лоу. — Але все було саме так. Можеш вірити, можеш ні.

Наді мною нахилився Лусін.

— Ти не сказав йому головного, — озвався він.

— Справді…

— У правій руці, Славіне, ми знайшли цей папірець, — здивовано розповідав Лусін.

І подав мені звичайний аркуш паперу. На ньому друкованими літерами, очевидно на машинці, було щось написано. Я із зусиллям прочитав:

«Людино, пам’ятай, коли ти в човні…»

Я навіть не дочитав до кінця. Раптом у моїй свідомості наче прорвалась гребля і мене, як водоспад, почали затоплювати образи, картини, спогади.

Зденек Вольний [3]
НЕДІЛЯ НА ПРОДАЖ
Оповідання

Ми загубилися, мов дві маленькі краплини на дні цієї величезної чаші. Все в ній дудніло від ревища кількох сотень тисяч глядачів. Конструкція гігантського стадіону, глибоко втопленого в скелю, непорушно стояла на бетонних опорах, ніби мала витримати до кінця світу. А я нічого не бачив, не чув, відчував тільки нестерпний біль у легенях та ще зрідка — тихесеньке дзижчання мультивізійних камер. Воно нагадувало гарчання хижака над загнаною здобиччю. Мудро влаштована мережа супутників зв’язку гарантувала кільком мільярдам уболівальників бігу з усіх частин світу, в тому числі й Антарктиди, високоякісне зображення й звук.

Усе тіло волало, щоб я звалився на край доріжки й не рушав більше, але це була єдина на світі річ, яку я не міг собі дозволити. Тренування…

Ми додали швидкості, фініш наближався з кожним кроком. Але попереду була ще остання перешкода — трясовина. Я глянув через плече, там зяяло провалля. Решта учасників ще навіть не вибігла з-за повороту, отже, все вирішувалося між нами двома. На крок переді мною в синій смугастій майці біг тільки Тааво Урмін, триразовий чемпіон, володар