Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

І хоч учора цілий день лив дощ, сьогодні погода стояла чудова, не було на небі ані хмариночки, літало баб’яче літо, й потоки синьо-жовтого світла заливали землю, наш двір, дім, мертву дівчинку, яка у смерті стала ще прекрасніша і ще більше схожа на вишукану порцелянову ляльку. І я не міг повірити, що вона мертва, бо смерть не наклала на неї жодної печатки, навіть легка усмішка освітлювала їй обличчя. Люди витоптували у дворі мокру ще з ночі траву, змішуючи її з опалим листям, а дерева навколо яскраво світилися, ніби ілюміновані.

І тут сталося щось дивне. У тиші, що раптом запала, бо музика замовкла й музиканти переводили подих, вирвався крик. Кричав Віктор Ващук:

— Це я, я її вбив! — кричав він, почервонівши як буряк і вирячивши й без того банькаті очі. — Я її вбив, зарізав, отруїв, а тоді повісив. Це я, я, я!

— Марш у хату! — різко сказала Ващучка, — Марш у хату на цеп!

Віктор хижо озирнувся навколо, втягнув голову в плечі, ще більше почервонів і повільно рушив у хату.

— А што такоє? — сказав міліціонер Гомзин, зводячи голову й гоголем підступаючи до Ващучки. — Шо такоє он говорит?

— Здурів хлопець од горя, — сказала понуро Ващучка. — Він у мене трохи малахольний.

— А врача визивалі? — спитав Гомзин, сверлуючи поросячими очицями Ващучку.

— Як же без врача? — втомлено сказала Ващучка. — Без врача і розришенія на похорон не дадуть…

— Да, конечно! Смотритє міне! — сказав міліціонер і відступив до жінки-кацапки і двох дочок, що були точними подобенствами матері.

Біля гробу, засипаного квітами, стояв євангеліст Сухар і невідривно дивився на померлу, обличчя мав печальне й величаве.

На цвинтар я не поїхав; зрештою, так порадила мені, підійшовши, мати. Не поїхали ще міліціонер зі своїм жіноцтвом, інвалід Ковальчук та Віктор. Я блукав двором із потолоченою травою, листям та квітами, і мені чогось стало нестерпно жаль Віктора. Відчинив двері й зайшов у першу кімнатку, що була в них кухнею. В хаті було тихо. Штовхнув інші двері й зайшов у більшу кімнатку, — в кутку на підлозі сидів, скулившись, прив’язаний на ланцюгу Віктор.

— Віть, чуєш, Віть! — співчутливо сказав я. — Хочу тобі допомогти…

На мене глянули вирячкуваті очі, то були не очі, а два шматочки болю.

— Віть, — сказав я м’яко, навіть ніжно. — Давай тебе відв’яжу.

— Я сам можу відв’язатися, — буркнув Віктор. — Але тоді мамка мене вб’є.

— Мені дуже жаль, що померла твоя сестра, — сказав я. — Хочеш, будемо дружити.

— Пшов вон! — ошкірився раптом Віктор, і його очі люто заблищали.

— Але я хочу тобі добре, Віть!

І тут знову сталося несподіване. Віктор раптом загарчав, мов пес, рвонувсь у мій бік, і я ледве встиг відскочити. Тоді він ніби вдавився ошийником, впав на руки й почав шалено на мене гавкати.

Вилетів я з їхньої хати кулею. Дикий жах охопив мене, я помчався через двір, топчучи розсипані квіти.

На лавочці біля своїх дверей сидів Георгій Ковальчук.

— Чого це ти так перелякався? — спокійно спитав.

Я розказав, тремтячи. Ковальчук розсміявся.

— Це він так з тобою пошутив, — мовив, спльовуючи.

— Хіба можна в такий день жартувати? — спитав я. — І по-моєму, він зовсім не жартував.

— Да, то сімейка ненормальна, — спокійно сказав Ковальчук. — У них і батько помер у дурдомі. І Стася була ненормальна.

— Стася була нормальна! — обурено вигукнув я.

— Нє, ненормальна, — впевнено сказав Георгій Ковальчук. — Я знаю. Я такой, шо усьо знаю, мене, брат, не проведьош! Я даже задачки в газетках із шашок печатаю. Повісті пишу і партрети рисую! Повір уже мені, я знаю!

— Нічого ви не знаєте! — сказав я сердито. — Стася була найкраща учениця в школі.

— А я о чом говорю. Нормальний человєк такой красивий і такой способний не може буть, — сказав Георгій Ковальчук, випускаючи чудові колечка диму. — Нормальний человєк — ето посредствєнность! — Шо н-нє?

— Значить, і ви ненормальний? — спитав я люто. — Ви ж портрети малюєте і повісті пишете. І газети вас друкують, і майстер спорту ви!

— І первий разряд по шахматам! — сказав, гордо поглянувши на мене, Ковальчук. — А ще я стіхи пишу. Я б і на інструменті грав, када був би інструмент. Але я нормальний. Знаєш почему?

Зирнув на нього неймовірно. Дивно, він зовсім не був уражений смертю Стасі.

— Я нормальний потому, — сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму, — бо всьо ето віжу, всьо понімаю. При своїх талантах, мальчонок, пойняв? Але тобі того не пойнять!

Подивився кудись поверх моєї голови, і на його вустах заграла самовпевнена всмішка.

Я почув, що по сходах хтось іде: рипіли вони, чітко гупало. Вийшов на двір старший лейтенант міліції Гомзин. Пішов до хвіртки, виструнчений, в охайній формі і в чоботях, начищених до блиску. Я дивився, як ті чоботи впевнено топчуть розсипані квіти; міліціонер курив, із-за плеча в нього вився синій димок. Зрештою, й на небі з’явилася перша хмарка, біла й розхристана, ніби це аж туди пахнув димом міліціонер Гомзин. Решта неба й досі палала чистим блаватом.

— Не бойся смерті, пацанок, — сказав інвалід. — Смерть — ето так, вдарило по мозгам — і капець! А може, воно так і харашо виходить.

Я здригнувся. Цей чоловік знав, що я думаю і відчуваю. Адже в ту мить я жахливо, тоскно-нестерпно боявся смерті. Здалося мені, що й той міліціонер, котрий так просто й безцеремонно топче квіти, і ці квіти — також смерть, і прив’язаний на ланцюгу хлопець-пес — також смерть, навіть цей наївно самовпевнений інвалід — також смерть, як і дим з його цигарки, як