Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

оті колечка; зрештою, весь наш будинок і всі ми — із бацилами смерті в собі, як і ці дерева, що й досі неймовірно й холодно палають, ніби безголосо прохають собі в неба щадунку.

— Да, пацанок, — сказав Гергій Ковальчук. — Тобі ето іщо трудно понять!.. А от я понімаю!

5

У квартирі № 5 жив євангеліст Сухар. Про нього я вже немало оповідав, зате нічого не сказав про родину. Жили з євангелістом жінка й дочка.

Але трохи й про самого євангеліста Сухаря. Він зовсім не був баптистом, не ходив також, як і його родина, до церкви і взагалі з двору майже не виходив, днями пропадаючи в своєму сарайчику-майстерні, що її й сам збудував, а вечорами інколи сідав на чудово вирізьбленій лаві, на якій рідко хто сидів, окрім нього, й читав книжку у шкіряній палітурці — була то Біблія. Цю єдину книжку він, здається, й читав цілий вік. Здається, й на жодну роботу ніколи не ходив, до нього за це, зрештою, ніхто не сікався, бо мали ми в домі свого міліціонера, який якось навіть заявив: «Пока я тут живу, дєлайтє хто шо хочєт, но з умом!» Очевидно, щоб не бути «без ума», євангеліст Сухар зробив йому безкоштовно, як казала мати, шафу, комод, фігурні стільці, чим завоював собі повне покровительство. Інші наші подібні переступники законів так само потай виплачували мзду; здається, й Олька щось заплатила, аби ведмідь-п’яниця міг приходити до неї і безборонно викидати з хати Івана Касперовича. Мати моя казала, що й Віктор через те ні разу не попався на злодійстві, бо Ващучка часом теж бігала до міліціонера, але я у все те не до кінця вірив, бо мати моя має звичку злостиво всіх осуджувати.

Жінка ж у євангеліста Сухаря була трамваєвожатою, я не раз, бувши в місті, бачив її за кермом трамваю: суху, строгу, із залізним профілем, а коли потрапляв на той трамвай, то їздив безкоштовно, сідаючи на передні двері і вітаючись із нею. Працювала вона позмінно, а коли бувала вдома, то це була не людина, а якийсь заведений автомат: постійно щось прала, варила (влітку в літній печі), поралась у городі, який сама скопала біля річки, викорчувавши дерн. Ніколи я не бачив, щоб євангеліст Сухар ніс від колонки воду, та й їхня дочка ніколи води не носила, а коли привозили вугілля чи брикет, то його тягала сама тільки Сухарева жінка. Звали її Клементина, отож ця Клементина весь вільний час щось тягала, копала, колола, полола, носила, вантажила, перевозила; навіть дошки, які привозили євангелістові Сухарю для роботи, перетягувала в майстерню вона. Не ходила, а весь час бігала, ні на кого не дивлячись: носила сумки, набиті харчами, і я теж ані разу не бачив, щоб такі сумки носили Сухар чи їхня дочка.

Дочка їхня Марина була кішкоподібна, чистенька, із млосними очима, вона займалася тільки своїми кавалерами, які проводили її до нашого дому і з якими довго стояла біля хвіртки й хихикала. Десь вона працювала, але я не знав де, ходила розмлоєною ходою і на всіх зиркала із солодкою неувагою, але мала якесь таке щастя чи талан, що жоден з її кавалерів так і не зайшов у її квартиру, а десь вони швидко здимлювалися. Після чергової невдачі Марина зачинялась у хаті й ридала, я сам не раз чув із їхнього відчиненого вікна істеричні, завійні плачі — мати її при цьому заклопотано кудкудакала, а євангеліст Сухар ніколи ні на дочку, ні на її кавалерів уваги не звертав, його діло було в іншому: в безконечному струганні дерева, виготовленні всілякої меблі і в читанні Біблії. В хаті їхній мебля була, звісно, також Сухаревої роботи; здавалося, цей чоловік більше ні на що не був спроможний. А ще євангеліст Сухар любив усілякі бесіди з сусідами, говорив при цьому поважно й спокійно, не цурався балакати і з нами, дітьми, навіть брався навчати нас свого ремесла, але ми довго не витримували й тікали: і від тих бесід, бо вони бували солодкоточиво-божественні, а це значить — нудні, і від його рубанків, бо робота — все-таки робота. Здається, єдині люди в нашому домі, з якими євангеліст Сухар не вів бесід, — це були його рідні жінка й дочка, бо вони тих балачок давно не сприймали. Жили всі в одній кімнаті з кухнею; коли ставало тепло, Сухар удома не ночував, а в себе, в сарайчику-майстерні, жінка приносила йому туди навіть їсти в плескатому солдатському казанку із покришкою; Сухар тримав у сарайчику кілька полив’яних мисок і дерев’яних ложок (мене малим, пам’ятаю, це так захопило, що я почав канючити в матері, щоб вона й мені купила на базарі череп’яну миску й дерев’яну ложку, і коли мати цю мою забаганку задовольнила, пам’ятаю, мав немале завзяття їсти саме так). Сухар завжди ходив у робочій одежі, щось на зразок комбінезону, але мав він і костюма, я бачив його в костюмі лише в час похоронів, що в нас чи біля нас відбувалися, — це був чорний, мабуть, ще довоєнний, костюм, тоді взувався він у чорні лакові туфлі, мабуть, також довоєнні. Не пив і не палив, на обід їв тільки першу страву, і взагалі їжі потребував напрочуд мало; часто мочав у чаї чи молоці сухарі, через що його й прозвали Сухарем, бо справжнє його прізвище мало хто й знав, значно пізніше, коли виріс, довідався я, що прізвище його казкове — Підопригора. Лягав спати він із сутінками, а вставав зі світанком, отже, вогню в себе в майстерні ніколи не палив, через що всі, а це вже сталося значно пізніше, вельми здивувалися, коли його сарайчик згорів. Я про це оповім докладно далі, скажу тут тільки, що найбільше він боявся вогню і єдине дорікання, яке незмінно робив дорослим сусідам, — нагадував курцям, щоб вони, викинувши, розтоптували недопалки.

Так вони й жили: жінка робила всю чорну й нечорну роботу, він виготовляв меблю й усілякі столярські штучки (вікна, наприклад, чи двері), а дочка водила кавалерів, потім гірко ридаючи, і так би тяглося хтозна-скільки, коли б інвалід Георгій Ковальчук не втрутився в їхнє життя, бо закохався в Марину.

Сидів на лавочці й майстерно