Читати книгу - "Проблема Спінози"

198
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 28
Перейти на сторінку:
не справдився й інший його прогноз – наче Ґете й Спіноза одразу ж підуть Альфреду з думки. Ні, куди там: той-бо так і не спромігся викинути з голови образ великого Ґете, що плазує перед тим євреєм Спінозою. Щоразу, коли в Альфреда з’являлися думки про Ґете та Спінозу (тепер навіки спаяних воєдино), він лише на мить зупинявся на цьому когнітивному дисонансі, а відтак відмахувався від нього будь-яким національно-ідеологічним знаряддям, що потрапляло під руку. Інколи його переконував аргумент Г’юстона Стюарта Чемберлена, що Спіноза, як і Ісус, належав до єврейської культури, але не мав ні краплини єврейської крові. Або, може, що Спіноза був таки єврей, який украв свої ідеї в арійських мислителів. Чи що Ґете був не при собі – мабуть, загіпнотизували єврейські змовники. Альфред не раз подумував засісти в бібліотеці й розібратися в цьому глибше, одначе так і не довів свого задуму до кінця. Бо мислити, по-справжньому мислити, було не менш тяжкою роботою, ніж переставляти важезні рундуки на горищі. Тож натомість він призвичаївся витісняти ці нав’язливості – й відволікався на інше. Поринав у різні заняття. А найголовніше – переконував себе, що сила переконання усуває необхідність доведення.

Справжній, шляхетний німець шанує взяті зобов’язання, і з наближенням свого двадцять першого дня народження Альфред згадав про обіцянку директору прочитати Спінозину «Етику». Поклавши собі дотримати даного слова, він купив у букініста примірник цієї книжки, але, узявшись за нього, уже на першій сторінці стикнувся з довгим переліком незрозумілих дефініцій:

І. Під ПРИЧИНОЮ САМОГО СЕБЕ я маю на увазі те, сутність чого містить у собі існування, тобто те, чия природа осмислювана лише як суща.

ІІ. СКІНЧЕННОЮ У СВОЄМУ РОДІ йменуємо річ, яку може бути обмежено іншою річчю тієї ж природи; тіло йменується скінченним, оскільки ми завжди здатні помислити інше, більше тіло. Так само й думку обмежено іншою думкою, але не тіло – думкою й не думка – тілом.

ІІІ. Під СУБСТАНЦІЄЮ я маю на увазі те, що існує в самому собі й теологічно осмислюване саме через себе; інакше кажучи, те, поняття чого можна сформувати незалежно від інших понять.

IV. Під АТРИБУТОМ я маю на увазі те, що розум сприймає в субстанції як склад її сутності.

V. Під МОДУСОМ я маю на увазі видозміни субстанції, тобто те, що існує в чомусь іншому й осмислюване через щось інше.

VI. Під БОГОМ я маю на увазі абсолютно нескінченну сутність, тобто субстанцію, що полягає в нескінченних атрибутах, кожен із яких виражає вічну й нескінченну суттєвість.

Та хто ж може збагнути ці жидівські штучки? Й Альфред пожбурив книжку в інший кінець кімнати. Але за тиждень спробував знову, перескочивши дефініції й беручись одразу до наступного розділу – «Аксіоми»:

І. Усе суще існує або в самому собі, або в чомусь іншому.

ІІ. Те, що неможливо осмислити через щось інше, осмислюване саме через себе.

ІІІ. З конкретної визначеної причини неминуче випливає наслідок, і навпаки: якщо конкретної визначеної причини немає, то випливання наслідку неможливе.

IV. Знання про наслідок залежить від знання про причину і містить його.

V. Речі, які не мають нічого спільного, неможливо пізнати одна через одну, тобто поняття однієї не містить поняття іншої.

Жодна з них однаково не піддавалася розшифруванню, і книжка знову полетіла туди само. Пізніше він узявся до наступного розділу, теорем, які теж виявилися неприступними. І зрештою його осяяло, що кожна наступна частина перебувала в логічній залежності від попередньо викладених дефініцій та аксіом, тож подальші потуги не дадуть нічогісінько. Час од часу, піднімаючи з підлоги той тоненький томик, він розгортав його на портреті Спінози перед титульним аркушем і невідривно вглядався в овальне обличчя й величезні одухотворені єврейські очі з важкими повіками (що, хай як Альфред повертав ту книжку, дивилися просто в його). «Позбудься цього клятого чтива, – казав він собі, – продай його» (хоч це й не принесло би зиску, адже через зношеність і кілька «повітряних вилазок» видання було в кепському стані). «Або просто віддай комусь, або викинь». Альфред знав, що саме так і мав би вчинити, але – дивна річ – не міг розлучитися з «Етикою».

Чому? Що ж, обіцянка, звісно, відігравала роль, але не вирішальну. Бо хіба директор не казав, що для розуміння «Етики» він має досягти остаточної зрілості? Й хіба на нього не чекали попереду ще багато років навчання, перше ніж він достатньо подорослішає?

Ні-ні, не обіцянка дошкуляла йому – усе впиралося в проблему Ґете. Той був його кумиром. А кумиром кумира – Спіноза. Альфред не міг позбутися цієї клятої книжки, адже Ґете її аж так сильно любив, що цілий рік проносив у кишені. Ця темна й нерозбірлива жидівська маячня заспокоювала бурхливі пристрасті Ґете й давала змогу досягти яснішого світобачення, ніж будь-коли доти. Та як же це могло бути? Його кумир побачив у ній щось таке, чого сам він не зумів розгледіти. Може, колись у нього з’явиться наставник, здатний усе це йому пояснити?

Незабаром буремні події Першої світової війни витіснили цю загадку зі свідомості Альфреда. Закінчивши Ревельське реальне училище й розпрощавшись із директором Епштейном, гером Шефером і вчителем образотворчого мистецтва гером Пурвітом, він розпочав навчання в Ризькому політехнічному інституті, в Латвії, за дві сотні миль від рідного Ревеля. Але в 1915-му, коли німецькі війська загрожували Латвії та Естонії, весь Політехнічний інститут перевели до Москви, де Альфред і прожив до 1918-го, а відтак здав свою дипломну роботу – архітектурний проєкт крематорію – й отримав ступінь з архітектури та інженерії.

Попри блискучі успіхи на академічному поприщі, Альфред ніколи не почувався в інженерії своїм і волів натомість проводити час за читанням художньої літератури та міфів. Його захоплювали скандинавські легенди, зібрані в «Едді», а також хвацько закручені сюжети романів Дікенса й монументальні твори Толстого (їх читав російською). Він по-аматорськи займався філософією, хапаючи по верхах із Канта, Шопенгауера, Фіхте, Ніцше та Геґеля, а ще, як і доти, безсовісно хизувався, демонстративно читаючи праці філософів у людних місцях.

Під час хаосу Російської революції 1917-го Альфред жахнувся, забачивши сотні тисяч знавіснілих протестувальників, які вийшли на вулиці, вимагаючи повалення заведеного ладу. Із праці Чемберлена той виніс уявлення, що Росія завдячувала всім арійському впливові – через варягів, Ганзейський союз і німецьких переселенців на кшталт його самого. Тож падіння російської цивілізації означало тільки одне: її нордичні підвалини розхитували нижчі раси – монголи, євреї та слов’яни з китайцями – і душу справжньої Росії незабаром буде втрачено. Невже таку долю вготовано й Батьківщині? Невже расовий хаос і деградація доберуться й до самої Німеччини?

Видовище нуртівних юрб було йому осоружне. Більшовиків він мав за бидло, покликане знищити цивілізацію. Придивившись до їхніх

1 ... 17 18 19 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проблема Спінози», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проблема Спінози"