Читати книгу - "Проблема Спінози"

198
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 28
Перейти на сторінку:
лідерів, Альфред переконався, що принаймні дев’яносто відсотків із них становили євреї. Тож починаючи з 1918-го він рідко коли казав просто «більшовики» – завжди додавав уточнення «жидо-», й цьому здвоєному штампу судилося проникнути в нацистську пропаганду. Того ж таки року, закінчивши інститут, Альфред із приємним хвилюванням сів у потяг, що привіз його через пів Росії додому, у Ревель. Потяг чухкав на захід, а пасажир день при дні сидів і вдивлявся в безмежне російське привілля. Прикутий картиною цього простору – ах, скільки місця! – він думав про бажання Г’юстона Стюарта Чемберлена розширити Lebensraum[19] для німців. Онде, за вікном вагона другого класу, лежав Lebensraum, якого так відчайдушно потребувала Німеччина, але сама вже неозорість Росії робила його недосяжним, якщо… якщо лише на боці Батьківщини не битиметься армія російських колабораціоністів. Але зародилася й ще одна думка: цей відкритий, непривітний простір – що з ним у такій кількості робити? Чому б не виселити сюди євреїв – усіх євреїв Європи?

Свисток локомотива та скрегіт затиснутих гальм сповістили йому про прибуття додому. У Ревелі було не тепліше, ніж у Росії. Він надягнув усі светри, які тільки мав, тісно обмотав шию шарфом і з валізою в руці й дипломом у портфелі пройшов, видихаючи хмаринки пари, знайомими вулицями та дістався дверей будинку свого дитинства, помешкання тітки Цецилії – батькової сестри. Відповіддю на його стукіт були радісні вигуки «Альфред!», широкі усмішки, потиски чоловічих рук і жіночі обійми, а відтак його швиденько провели в теплу, насичену ароматами кухню, де напоїли кавою з тертим пирогом, доки юна племінниця галопом метнулася по тітку Лідію, яка жила за кілька будинків далі по вулиці. Й та незабаром була тут як тут, навантажена провізією для святкової вечері.

Дім був майже такий, як він його й пам’ятав, і ця незмінність минулого дала Альфреду рідкісний перепочинок від болісного відчуття чужинства. Від вигляду його кімнати, яка за стільки років майже не змінилася, на його обличчі проступив вираз дитячої радості. Він плюхнувся у своє старе крісло, у якому читав, і насолоджувався теплом знайомої картини – як тітка гучно підбиває подушку й заправляє на місце пухову ковдру в нього на ліжку. А ще окинув поглядом кімнату: осьде червоний молитовний килимок завбільшки з носову хустинку, на якому Альфред протягом кількох місяців багато років тому (коли не чув атеїстично налаштований батько) читав перед сном молитву: «Благослови мою матір на небесах, благослови та зціли мого батька, пошли здоров’я моєму братові Ойґену, благослови тітку Еріку й тітку Марлен і благослови всю нашу родину».

А онде, на стіні, – і досі грізночолий та могутній, у щасливому невіданні про мінливість успіхів німецької армії – кайзер Вільгельм на величезному плакаті. На полиці під ним – металеві фігурки вікінгів і римських солдатів, що їх Альфред із ніжністю перебрав. А далі, нахилившись, зазирнув у шафку, напхом напхану його улюбленими книжками, – і просіяв, побачивши, що ті й досі вишикувані в тому ж порядку, як він і залишав їх стільки років тому: спочатку найулюбленіша, «Страждання юного Вертера», відтак «Девід Копперфілд», а за ним і всі решта – у низхідній черговості їхньої цінності.

Відчуття домівки збереглося й за вечерею з тітками, дядьками, племінниками та племінницями. Але коли всі розійшлися й опустилася тиша, він, лежачи під пуховою ковдрою, відчув знайому аномію: «дім» почав блякнути. Навіть образ двох його тітоньок, які й досі всміхалися, махали руками й кивали, повільно відступив кудись удаль, залишивши лише холодну темряву. Де його дім? Де він буде поміж таких, як і сам?

Наступного дня він блукав вулицями Ревеля, шукаючи знайомих облич, хоча всі друзі, з якими він грався в дитинстві, повиростали й розлетілися по світі, а крім того, в глибині душі Альфред і сам розумів, що шукає примар – друзів, яких хотів, та не мав. Відтак він прогулявся в реальне училище, коридори й незачинені класи якого справляли враження водночас знайомих і непривітних. Зачекав під дверима на гера Пурвіта, який свого часу був такий добрий до нього. А коли пролунав дзвінок, зайшов поговорити на перерві зі своїм колишнім учителем. Той, придивившись до його обличчя, видав щось схоже на вигук упізнання і став розпитувати про життя, але такими обтічними фразами, що – коли учні збігалися до своїх місць на наступний урок – Альфред, виходячи, засумнівався, чи його справді впізнали. Потому він марно спробував розшукати кабінет гера Шефера, зате натрапив на двері з табличкою «гер Епштейн» – уже не директор, а, як і колись, учитель історії – і швидко прослизнув повз них, відвернувши лице. Бо не хотів почути запитання, чи дотримав він свого слова стосовно Спінози, або ж з’ясувати, що гер Епштейн забув і думати про Альфреда Розенберґа та його обіцянку.

Знову попрямувавши в бік міської площі, він побачив німецький армійський штаб та ухвалив імпульсивне рішення, яке могло змінити все його життя, – звернувся німецькою до днювального, пояснивши, що хоче записатися добровольцем, й отримав направлення до сержанта Ґольдберґа, бурмила зі здоровенним шнобелем та кущистими вусами, на чиєму обличчі так і читалося: «ЖИД». Не піднімаючи очей від паперів, сержант швидко вислухав Альфреда та нелюб’язно відхилив його прохання: «Йде війна. Німецька армія – для німців, а не для громадян окупованих країн-супротивниць».

Зачеплений за живе прийомом сержанта, безутішний Альфред знайшов притулок у пивниці за кілька будинків, де замовив собі кухоль пива й присів за краєчок довгого столу. А піднісши кухля до рота, щоб зробити перший ковток, зауважив, що з нього не зводить очей якийсь чоловік у цивільному. Обидва на мить зустрілися поглядами, й незнайомець, відсалютувавши Альфреду кухлем, кивнув. Розенберґ несміливо відповів йому тим же, а відтак знову заглибився в себе. А ще за кілька хвилин він повторно звів погляд і виявив, що той незнайомець – високий, худорлявий, показний, синьоокий та з видовженим черепом справжнього німця – і досі пильно дивиться на нього. А чоловік зрештою підвівся й, не випускаючи кухля, підійшов до Альфреда та представився.

Привівши Жако та Франку в будинок, який Бенту ділив із братом, він пройшов із ними у свій кабінет, проминувши спочатку невеличку вітальню, умебльовану без жодного сліду жіночих рук – лише проста дерев’яна лава, стілець, солом’яна мітла в кутку й камін із міхами. У кабінеті стояли грубо змайстрований письмовий стіл, високий табурет і хистке дерев’яне крісло. Над двійком полиць, що вгиналися під вагою дюжини надійно переплетених книжок, висіли, пришпилені до стіни, три його власні малюнки вуглиною – види амстердамських каналів. Жако негайно попрямував до полиць, щоб роздивитися назви на палітурках, але Бенту махнув їм із Франку сідати,

1 ... 18 19 20 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проблема Спінози», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проблема Спінози"