Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Муза, а я поки що задля інтриги не скажу, як її насправді бачить Бредбері, тобто зараз це просто антична муза, й вона має принести авторові натхнення на гарне письмо. Муза насправді перебуває усередині митця, тому прогодувати її означає самому не залишатися голодним. Бредбері радить починати з поезії — читати трохи віршів кожен день, адже добра поезія загострює дію наших відчуттів та дарує нам парадокси цікавих метафор. Не буду називати поетів, яких він згадує, вони актуальні радше для англомовного читача. Адже поезія сильніше, ніж проза, залежить від мови та щільніше працює із нею. Якщо коротко, він радить читати модерністів. У нас відповідними й знаковими постатями будуть Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Олена Теліга, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Григорій Чубай, Василь Герасим’юк, Наталка Білоцерківець, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Остап Сливинський, Ірина Шувалова та інші, не менш цікаві. Есеїстику та прозу теж потрібно читати регулярно — до того ж, саме таку, яку потім хочеш писати.

Наступний логічний крок — імітація. Нема нічого страшного, коли молодий автор наслідує стиль та розвиває теми своїх улюблених письменників. По-перше, так справді можна навчитися писати на певному рівні, по-друге, точно так написати не вдасться — щось буде переосмислене, а щось — змінене. Усупереч думці цитованого вище єльського професора Гарольда Блума, Бредбері не розглядає процес наслідування як конкуренцію. Для нього важить, щоб наступник пішов далі за свого вчителя, а в усіх літературних запозиченнях він щиро зізнається. Проте які це запозичення! Знаєте, в одному з романів батька-засновника сучасного кіберпанку Вільяма Ґібсона, без якого не було б ні «Привида в латах», ні «Матриці», є пес-убивця, який висаджує у повітря машину з головним персонажем (тому далі, природно, доводиться бути кіборгом). Розумні й не менш агресивні щуро-пси є в романі «Лавина» іншого культового кіберпанкера Ніла Стівенсона. Звідки собаки? Одразу згадуємо пса-робота, який має виконати вирок підозрюваному в «451° за Фаренгейтом». Здається, машина, що переслідує і вбиває, — саме звідси. Але це лише моє припущення. Натомість сам Бредбері зізнається, де взяв пса, надзвичайно легко: це собака Баскервілів, запозичена в Конан Дойла. Але як же вона змінена! Наш автор вигадує майже повністю іншого персонажа! Це кіберпес і він лякає нас зараз не менше, ніж його прототип наприкінці ХІХ сторіччя лякав сучасників Конан Дойла. Сарказм антиутопії Бредбері в тому, що пес повертається, а поліцейські, замість знищити його, як колись Лестрейд, самі ж цю машину смерті програмують і нацьковують. Холмса з Ватсоном просто немає — отже, немає й порятунку. Вихід, який Бредбері пропонує наприкінці своєї антиутопії, хоч і оптимістичний, проте більш ніж примарний.

Отже, позичати, коли тобі випадає годувати музу, не лише дозволено, а й просто необхідно. Натхнення потребує вражень, потребує історій, своїх і чужих, щойно почутих та пригаданих через роки. Бредбері взагалі жив серед добрих оповідачів. Історії розказували його батько, дядьки, тітки, дід. А що він ще й багато спостерігав, то йому завше було що пригадувати згодом. Для самого письменника розповідати означає цілковито виходити поза межі повсякденності й це справа вкрай важлива та вічна: «Муза бродить десь там у заростях папороті за ґанком, а ми, просякнуті літом хлопці, розляглися на траві й слухаємо. Слова перетворюються на поезію, яку ніхто не помічає, бо просто нікому не спаде на думку назвати так цю розповідь. Час тут. Любов тут. Історія тут. Багата людина вміщує в собі й лагідно роздає всім дрібки вічності. Щось велике звучить серед літньої ночі. І так є, як було завжди упродовж століть, коли знаходився хтось, хто мав що сказати, й інші, достатньо втишені та розумні, щоб слухати».

Тож перше, що необхідно мати, аби розповідати цікаві історії, — це досвід. Життєвий, який був у батька та діда нашого письменника, та літературний — досвід читання багатьох книг. Бредбері читав надзвичайно хаотично: у його есеях часто стоять поряд такі визнані автори, як Ч. Діккенс чи Т. С. Еліот, першорядні фантасти, як Г. Веллс чи Дж. Орвелл, а також популярні колись письменники, імена яких нам зараз нічого не скажуть. Утім цілком можливо, що якраз отака строкатість давала йому можливість писати різноманітно, ерудовано та яскраво. Читати і всотувати враження від життя Бредбері не стомлювався ніколи.

Друга важлива річ — праця. Я вже згадував колосальні обсяги написаного ним у 40-ві, проте й наступні десятиліття були не менш плідними. Постійна праця давала можливість писати легко, швидко, урухомлювати досвід, перетворювати його на динамічні сюжети оповідань. Музу треба тримати у формі, каже Бредбері. Й тут він має на увазі дослівно стиль: це мову треба постійно шліфувати в нескінченному потоці письма. Цікава історія має бути ще й гарно написана.

У підсумковому есеї «Дзен у мистецтві письма», назва якого винесена, як бачимо, на обкладинку книжки, Рей Бредбері спершу кокетує, далі хуліганить, а потім — провокує. Можемо йому й не вірити, проте переконує він більш ніж пристрасно. Починає із сором’язливого вступу, що, мовляв, дзен тут взагалі ні при чому — просто взяв це слово, бо модне й добре для заголовку.

Потім оголошує: зараз скажу про три важливі речі, які варто написати перед собою червоною фарбою й триметровими літерами. Дивіться на них постійно, молоді автори, — і вам усе відкриється. Я зміг, каже Рей, тепер, я певен, зможеш ти. (Так, він іронічний, проте знаємо, що його іронія ніколи до кінця не заперечує: вона заперечує і стверджує одночасно).

Тепер можна казати ці три слова: ПРАЦЮЙ! РОЗСЛАБСЯ! НЕ ДУМАЙ!

Ось вам і шлях до літературного дзену від Бредбері. Якщо оглянутися на сказане вище, все виглядає цілком логічно. Працювати потрібно з такою інтенсивністю, вважає Бредбері, щоб ми просто перестали помічати роботу. Письмо перестає бути роботою, якщо це щоденна справа. Тоді й перестаємо напружуватися. От я просто бачу, як Бредбері вранці, щойно прокинувшись, імпульсивно кидається до друкарської машинки, щоб записати початок нового оповідання. Він друкує, поки не зробить своїх 1000 слів на день. Та він просто не помічає, коли ота тисяча слів уже написана. Регулярна праця перестає обтяжувати. Тим більше, що це творча праця. Вона все більше стає чистим задоволенням. Одного дня це трапиться.

Майстерність, якої досягає людина зі значною практикою (скульптор, хірург, атлет, письменник), виводить її на такий рівень, коли вже не потрібно думати про кожен свій наступний крок. Різець, скальпель, м’язи ніг,