Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

рук та мозок рухатимуться наче самостійно, скоряючись найтоншим імпульсам зсередини самого єства особистості. Одного дня ми сягнемо досконалості й зможемо написати що завгодно.

Але де взяти сюжет?

Крім глобальних розмірковувань, які можуть прозвучати аж надто оптимістично й тим викликати деяку недовіру, Рей Бредбері дає й значно чіткіші поради. Він американець, а отже — прагматик, тому про власні підходи до письма говорить доволі конкретно. Де знайти сюжет? От варто просто зараз сісти за стіл (нам тепер — за ноутбук) і написати про десять речей, які ми любимо, які ненавидимо, які нас дратують. Зробили? От про це й треба писати, каже Бредбері. І ми одразу матимемо 30 потенційних сюжетів, 30 наших правд, про які точно говоритимемо схвильовано і переконливо.

Абстрактний, не пов’язаний із особистими переживаннями сюжет, який автор чи авторка штучно надумують і вимучують в оповідання чи роман, ніколи не матиме успіху. Натомість речі, які ми любимо чи ненавидимо, завжди будуть залишатися важливими для нас самих, зворушуватимуть нас під час письма й опісля, а тому мають всі шанси захопити й читача.

Бредбері бачить дві хибні мотивації письма. Не можна писати задля грошей і не варто писати заради визнання високочолою критикою. Ну, так, і те, й те важливе: добре, якщо ваші тексти купують й ви маєте від того прибуток, добре, якщо ваше експериментування зі стилем чи іншими чинниками форми приверне увагу серйозних критиків. Але ці мотивації не можуть домінувати! Тим більше, не слід сподіватися на зиск і визнання надто рано — молодим авторам узагалі краще про таке не думати. Подібні устремління завадять мислити про головне — про любов та ненависть. І тоді нізвідки буде брати вдалі сюжети.

Щоб не залишитися без історій, які можна реалізувати, черговий раз сівши за друкарську машинку, Бредбері використовує ним самим придуманий прийом, який я б назвав прийомом відкладених асоціацій. Бредбері вірить, що сни якось дозволяють комунікувати з музою, а тому кожного ранку, щойно прокинувшись (перш ніж сідати за оповідання), ще у напівсні він хапає ручку й фіксує на папері перші кілька слів, котрі спадають йому на думку.

Це можуть бути зовсім різні слова, жодним чином не пов’язані між собою. Утім, певен Бредбері, вони мають зв’язок із дечим глибшим — зі спогадами, які продовжують непокоїти чи тішити десь у глибинах нашої свідомості.

Через якийсь час, нехай пройде кілька днів чи навіть місяців, варто розгорнути блокнот — і слова спрацюють, як тригери, які ввімкнуть у нашому мозку приспані історії. За кожним таким словом стоїть щось особливе, тож варто уважно придивитися до нього, вловити асоціацію і вийти на протосюжет. Далі можна спокійно сідати до праці — оповідання напише себе саме, лиш водячи вашою рукою.

Саме тоді автора охоплює справжня радість письма. Це радість від пригадування, розгортання асоціації в історію, яка просто у нас на очах перетвориться в сюжет. Якщо ми маємо ще й достатню практику письма, можна розслабитися і не думати. Відчуття легкості, яке супроводить таку натхненну працю, Бредбері оголошує найвищим щастям — це радість автора, що творить свій світ.

Хіба нас тепер здивує, що цей чоловік розповів людству про Марс? Його бажання письма обернулося фантазіями та прозріннями. Перепустивши уявне через фільтри своїх особистих переживань та прагнень, він створив настільки переконливу панораму Червоної планети, що згодом сам мусив застерігати читачів: не вірте мені, це все вигадки. А проте, силу його письма не подолати. Образи оприявлені, а сюжети розказані, тож коли людство почне колонізацію Четвертої планети всерйоз, не виключено, що ми побачимо там білосніжні міста та жінок із золотавими очима.

Шедевр ціною 9,80

Писати потрібно швидко. Саме швидкість, як наголошує Бредбері, допомогла ссавцям вижити й перемогти у боротьбі серед земних видів. Вал асоціацій, які викликає автор із глибин власної свідомості, потребує швидкого записування — знову ж, добра практика не дасть сюжету відійти вбік. Письмо буде шліфованим та інтенсивним.

Швидкість — взагалі фетиш нашої сучасності. Писати швидко важливо, коли ти початківець і треба вдосконалювати стиль, але коли ти вже знаний автор — це просто необхідно. Адже публіка чекає від тебе нових книг. Бредбері побував в обох іпостасях і темп витримав. З іншого боку, він просто не мав вибору.

Надзвичайно зворушує своєю кумедністю історія, розказана письменником в есеї про створення роману «451° за Фаренгейтом». Як і Агата Крісті, у вирішальні моменти, коли треба було сідати й нарешті писати, Бредбері ховався від своєї гамірної родини (і, підозрюю, численних котів) у гаражі. Там він попервах обладнав собі щось на кшталт письменницької майстерні. Проте його дочки, яких на той момент з’явилося на світ уже дві, знаходили батька й у тому прихистку. Тоді Бредбері відкладав письмо і йшов гратися з ними. Це прекрасно, але коли ж тоді писати?

Тим часом бібліотека Каліфорнійського університету у своєму затишному й добре кондиціонованому підвалі обладнала кілька робочих місць для письменників та дослідників (коворкінг, як ми тепер розуміємо). Друкарські машинки давали в оренду (зі своєю не можна — тим більше, що вона в окупованому дітьми й котами гаражі), а вартість такої бібліотечної послуги становила 10 центів за півгодини. Щоб написати/на-друкувати «451° за Фаренгейтом» Бредбері витратив 9 доларів 80 центів, тобто працював 49 годин із середньою швидкістю 3-4 сторінки за годину. Фантастичний темп у цього фантаста, я б сказав. Виходить, що роман можна написати за тиждень. І який роман!

Ще один його фетиш — це прихильність до малих прозових форм. Писати бажано оповідання, а починати писати прозу варто лише з оповідань. Великі форми — завдання перспективи й майбутнього.

Нарешті, ще одне золоте правило Бредбері, що задає ритму письма додатковий вимір: оповідання має бути закінчене за тиждень. Якщо продовжити математику, то звідси випливає, що обсяг оповідання 7 тис. слів і більше, тобто приблизно 20-30 сторінок. Оптимальний обсяг роману Бредбері визначає у 50 тис. слів, що трохи менше 200 сторінок.

Отже, головний виклик таки в регулярності та постійності праці. Напишіть 52 оповідання за рік й робіть так 10 років підряд, — радить письменник, — і побачите, яких результатів ви досягнете. Звісно, там будуть невдалі оповідання, проте навіть якщо слабких текстів виявиться 45 із 52, ви не програєте. Поразки можна зазнати, якщо спинитеся й перестанете писати. Натомість навіть при значній кількості недолугих спроб, ви наберетеся досвіду й матимете кілька справді хороших текстів. Написати 52 поганих оповідання підряд, — запевняє Бредбері, — неможливо.

Цифри підбадьорюють. Хіба так складно