Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

в Гаях коло Львова, звела на днях перший бій з москалями. Стрільці держалися дуже добре. Крім незначних тілесних ушкоджень, поважніших страт не було».

Дідушкова сотня, як один муж, була заздрісна.

— Не виглядає, щоб там така дуже страшна битва була, — говорили легковажно.

Але битва була, в «Ділі» писали про це, і всі балакали про неї.

— Цікаво, що то за «незначні тілесні ушкодження»? — питався Зварич товаришів.

— Десь, певно, котрийсь ногу стовк або руку скалічив до замка, — кепкував стрілець Качур, сотенний сміхотворець.

Всі засміялися, охоче притакнули і… були далі заздрісні. Все ж таки «Діло» з першим стрілецьким воєнним звідомленням переходило з рук до рук. Кожний читав малу нотатку по кілька разів і ще потім заглядав через плечі, коли читав другий.

Читаючи отсе звідомлення, пригадав собі Зварич слова судді Лапецького. Може, й справді призначили їх усіх тільки на гарматне м’ясо? Може, й справді в цей спосіб хочуть знищити молодь української інтелігенції?! Адже що там хто не говорив би про вишколення і справність стрілецької сотні з Гаїв, не могла вона бути настільки боєздатна, щоби вже станути до боротьби з ворогом. Може бути, що народ тепер навіть жалує того, що так легко жертвував свою молодь на безуспішну загибель.

Але, прочитуючи «Діло», перший раз звернув увагу на рубрику, яку досі при читанню пропускав. Була це рубрика датків на Українських січових стрільців. Довгими рядами стояли там імена людей, що жертвували свої гроші, дорогоцінності, а навіть столову посуду для рідного війська. Були більші і менші датки, але й були дуже великі. Якась бідна вдова зложила один кульчик і срібну ложку. Кульчик — може, остання пам’ятка, ложка — може, остання дорогоцінність! Якесь подружжя жертвувало два перстені і дві обручки… Все те на бойовий скарб Українських січових стрільців!..

Зварич читав нині цю рубрику як найкращий, найбільш патріотичний бойовий поклик. Кожне назвисько висказувало свій погляд на стрільців і їх участь у світовій війні. Не було сумніву. Всі верстви українського народу в Галичині вважали стрільців своїм рідним військом; останнє віддавали, щоб допомогти тому військові. Коли весь народ бажав собі, щоби таке військо було, чи ж можна було допускати ще якісь сумніви?!.. В австрійській армії цісарський наказ кликав під прапор усіх без огляду на те, хто чим був і що буде робити. В Українських січових стрільцях робив те саме народ, бо мав до цього більше право від цісаря! Не мав тільки права карання за непослух… Чи ж тому молодь цього народу могла не сповнити народного наказу?!.

Зварич, раз вирішивши цю справу, постановив більше не роздумувати про неї. Не до нього належало роздумування над доцільністю чи недоцільністю існування стрільців. Зробивши один крок, зробить і другий. Вступивши в стрілецькі ряди, піде з ними туди, куди поведуть його ті, яким народ віддав над стрільцями провід.

Стрільці від’їжджали зі Львова.

Вже два дні перед тим кружляла ця вістка по казармах, а день перед від’їздом це вже відомо було з денних приказів. Куди мали від’їхати, ніхто напевно не знав. Тільки «добре поінформовані» знали про це. Казали, що, може, до Стрия, може, до Перемишля, а може, й ще далі. Сотенний писар Дідушкової сотні подавав ще і Станіславів, але сотенні «стратити» висміяли його.

— Слухай, Горобець, — говорив до нього Черник. — То ще не квестія, що ти маєш шаблю і окуляри! Хочеш нас везти до Станіслава, а під Ходоровом б’ються. Думаєш, москалі перепустять нас за твоїм підписом. Сотенний писар задирав догори визначний ніс і легковажно блискав окулярами.

— Не будь, Федю, занадто інтелігентний. Тобі це не до лиця.

Поважний Леонтинський витягав з уст люльку і, кепкуючи, всміхався.

— Пан сотенний писар мають рацію, — говорив повчаюче.

— Чому має? — хвилювався Черник.

— Бо вони сотенний писар! — відповів Леонтинський і робив комічно-набожну міну.

Всі сміялися. Сміявся і сотенний писар, який урешті, притиснений до муру, признався, що про Станіславів він, властиво, сам видумав, бо вважав, «що там стрільцям було би незле». Але його плану, видно, Головна команда не брала під розвагу.

Стрільці від’їжджали до Стрия… Сотні за сотнями марширували на головний двірець. Львів гудів від пісень, мов у яке велике, радісне свято. Молоді хлопці, зібрані в довжезні колони стрілецьких сотень, почули радість збірної сили, розкіш спільного кроку і грянули по львівських мурах веселою піснею. Забули в тій хвилі про все: про рідних і коханих, про свої хати, міста і села, про те, що йдуть на захід, не на схід, про те, що йдуть на незнане а грізне.

Співали… Золочівці — про Сагайдачного, рогатинці — «Гей там на горі», бережанці — «Ми гайдамаки», сокальці — «Засвистали», а Дідушкова сотня — свою улюблену «Ой з-за гори чорна хмара встала». Мішалися хвилі різних пісень, клубились, наповняли вщерть вулиці, а двигнувшись понад високі доми, заливали повінню згуків зачудований город.

Львів ставав навшпиньки і дивився на стрілецькі колони, що посувалися вулицями. Дивився різно, залежно від того, чиїми очима: гордо — українськими, невдоволено — польськими, підбадьорююче — жидівськими. Але в усіх очах, які супроводжували стрільців, відбивався певний неспокій і острах. Щоправда, толкували собі всі відмарш стрільців як звичайне пересунення новобранців, але чому саме нині пересували їх, не за тиждень чи два… Видно, Львів був у небезпеці, видно, поголоски про успіхи москалів були правдиві і загального характеру…

На тротуарах вулиць, якими проходили стрільці, стояла збитою масою публіка.

— Славно! Славно! — підносилися українські оклики.

— Віват! — десь-не-десь покрикували жиди.

А відпровадивши оком стрілецькі сотні, очі всіх мимоволі летіли в сторону сходу…

Головний двірець виглядав, мов вулий, якого обсіли бджоли. Тут щойно видно було розміри паніки, яка охопила велике місто. Тисячі народу товпилось біля входів, щоби продертися на перон. Поліція і військо вдержувало лад, але тяжко було вдержати його. Все перлося нестримно наперед, кричало і сварилося. Одна думка, одно бажання товклося в голосі: якнайшвидше до потягу і якнайдальше від Львова! Одним неподібні були львівські втікачі до провінціональних: не мали тієї маси клунків, що тамті.

Стрільці минули львівських утікачів і помарширували на вантажний двірець. Там мали сідати на потяг. Але сідати не прийшлось так швидко. З потягу чи потягів, призначених для стрільців, не було ще й сліду. По рейках снувалися паротяги, щось перевозили, щось лучили і ані в гадці не мали готувати вагони для стрільців.

Сотні задержались біля шляхів і поклались покотом на землі. Коли прийдуть вагони, ніхто не знав і ніхто тим не турбувався. Команда вже про все подбає.