Читати книжки он-лайн » Дитячі книги 🧒📖🌈 » Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський

Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

120
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 30
Перейти на сторінку:
Парасина Павлівна ускочила в учительську.

— Ваш вихід, Ніно Силівно! — з порога випалила вона. — Затримайте їх, доки Остап Валерійович перевдягатиметься на фізрука!

Ніна Силівна вхопила відро і швабру й вирушила на бойове патрулювання коридорів.

Інспекторській делегації до спортзалу лишилось якихось десять метрів, коли це з-за рогу, просто на перевіряльників налетіла Ніна Силівна. Новоспечена прибиральниця з усього розгону вгатилася шваброю в черевики Петра Бредовича. Інспектор так і беркицьнувся на спину.

— Ой-ой! — покотилося лунким коридором. — Це неподобство!

— Вибачте! Перепрошую! — затанцював навколо збитого з ніг перевіряльника директор. — Давайте руку. Вибачте, будь ласка. Це наша прибиральниця Ніна Силівна. Даруйте їй, я вас прошу, просто вона дуже старанна. Вона так захоплюється. Так захоплюється своєю роботою, що часом навколо себе. Нічого навколо себе не бачить.

— Це свинство, я вам кажу! Справжнє свинство! — бубнів Петро Бредович. — Анжелочко Джолівно, негайно зафіксуйте цей інцидент.

Кілька хвилин було виграно, але ж Остап без халеп не може. Одягаючись, він поспіхом нап’яв кросівки не на ту ногу. Доки взувався-перевзувався, утратив кілька дорогоцінних хвилин.

— Геннадію Івановичу, — наказала завуч, — негайно перейміть їх і затримайте.

— А що я їм скажу? — спитав фізрук.

— Придумайте що-небудь. Ви ж сторож, зрештою.

Геннадій Іванович заступив інспекторам дорогу перед самісіньким спортзалом. Він, наче шлагбаум, виставив наперед себе свою палицю.

— Що трапилось? — вдав здивування директор. — Познайомтеся, це наш сторож Геннадій Іванович, — пояснив він перевіряльникам.

— Нічого не трапилось, — сердито промовив фізрук-сторож, — школою вештаються сторонні незнайомі люди. Це непорядок, Павле Панасовичу.

— Заспокойтеся, це наші гості — інспектори з обласного управління, — промовив директор, схвально підморгуючи Геннадію Васильовичу. — Пропустіть нас.

— Ще чого! — пирхнув той. — А як щось пропаде, — хто тоді відповідатиме? Я?! Нехай спочатку покажуть документи, що вони справді інспектори, а не махлярі якісь.

— Нічого не поробиш, — вибачливо стенув плечима Павло Панасович, — отакі добросовісні люди в нашій школі працюють. Доведеться показувати ваші посвідчення.

Поки Петро Бредович і Анжела Джолівна шукали документи, за спиною Геннадія Івановича до спортзалу прослизнув Остап.

— Документи в порядку, — промовив колишній фізрук, а тепер сторож Геннадій Іванович, віддаючи інспекторам посвідчення. — Проходьте, будь ласка.

Він відчинив перед Петром Бредовичем двері.

— Я цієї бюрократії вам просто так не подарую! — роздратовано гарикнув головний перевіряльник, переступив поріг спортивного залу — і раптом... хтось вимкнув світло. Точніше, світ. Хтось вимкнув увесь світ.

Ґорзулія

Світ потьмарився в очах Вельзепера, коли він побачив її.

О, як же його серце гупало в ребра, шукаючи виходу з кістяної клітки! Як же воно билося й тріпотіло!..

Недодідько ще не йняв віри своїм очам, а кляте серце вже невідь-звідки взяло крила і намагається випурхнути з грудей, вихопитись — і полинути просто до неї! Бідолашному кажанолову знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе і нарешті збагнути: йому не ввижається, він таки бачить перед собою Ґорзулію. І тоді він закричав:

— Стійте! Зупиніться, кажу вам!..

Коли чортолови вивезли свою здобич у Долину, поглядам полонених відкрилися безкінечні поля з казанами та величезними сковородами. Вельзепер уже тут бував і бачив усе це, але ж тоді в казанах та сковородах сиділи грішники — люди, що за життя наробили пребагато недобрих справ і мусили за всі свої негідні вчинки терпіти муки. Нині ж на місці грішників були Вельзеперові одноплемінники — нечисті всіх мастей і рангів. Окрім найвищого начальства.

— А де ж наші чільники? — спитав недодідько у братів по нещастю. — Щось я нікого з верхівки не бачу.

— Дурні вони в казанах сидіти! — пирхнув Довбня. — Вони давно всі десь нагорі, на теплих островах під сонцем ніжаться.

— Тепер ясно, — промовив Вельзепер. — А то ж я дивлюся, що вищого за гаспида нікого немає.

— Бо так завжди було, — подав голос Копито. — Начальство тільки кричить, що про нас дбає, а як тільки запахне смаленим, то простий чорт їм попід хвіст! Вони лише своєю шкурою переймаються, самі собі дають раду, а ми хоч би й усі до чортової матері виздихали — їм байдуже! Далеко ходити не треба, ось вам наочний приклад! — з цими словами зв’язаний Копито, як міг, брикнув такого ж зв’язаного Люцивула. — У-у, шкура!

І тут Вельзепер побачив Ґорзулію. Вона сиділа в казані, повз який саме проїжджала їхня пересувна клітка. Доки недодідько отямлювався від несподіванки, грішники котили полонених далі й далі.

— Стійте! — Вельзепер і сам не сподівався від себе такої сміливості. — Зупиніться, кажу вам! — закричав він до полонителів. — Стійте, я маю вам щось сказати!

— Чого ти? — пробасив Довбня. — Що надумав?

— Я маю щось сказати, — повторив недодідько. — Я знаю, де вихід нагору!

Ці слова справили магічну дію на трійцю грішників — вони зупинились як укопані і втупилися у Вельзепера, наче барани на нові ворота.

— Я можу провести вас до печери, з якої є вихід у людський світ, — ошелешив слухачів недодідько.

— Як?! — не вірив своїм вухам пан Шкварчак. — Чого ж ти зразу нам не сказав? Ще тоді, як ми зустрілися? Ми б давно всі були не в клітці, а нагорі! Дурень, ти Вельзеговне, дурень...

— Ну, нечиста сило, — пригрозив головний грішник, витягуючи Вельзепера з клітки, — якщо збрешеш — начувайся.

— Не брешу, — відповів Вельзепер, — правда, відведу, тільки розв’яжіть мене.

Його звільнили від мотузяччя.

— Ну, веди! — Усі троє грішників нависли над недодідьком з різних боків. — Тільки не надумай дати драпака.

— Поведу, не хвилюйтеся. Тільки в мене одна умова є.

— Яка ще умова?

— Ми підемо всі разом, ви повинні розв’язати й моїх товаришів.

Грішники переглянулися.

— Гаразд. Нехай буде по-твоєму, — кивнув головний нечестивець, — розв’яжемо, нехай і ці йдуть.

— Але це ще не все, — промовив Вельзепер.

— Чого тобі ще? — вирячився на недодідька ватажок грішників.

— Ще ми мусимо взяти з собою одну фурію. Вона о-он у тім казані сидить.

— Чуєш, ти, яку ще фурію?! — аж роздувся від обурення людський ватаг. — Чи не забагато ти на себе береш — ставити нам умови?

— Ну, як собі хочете, — байдужо кинув Вельзепер

1 ... 17 18 19 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський» жанру - Дитячі книги 🧒📖🌈:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"