Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Навряд чи їх можна зарахувати до урбаністичної фауни. 

— Звісно, сер, — сказав капітан. 

Він не став зауважувати, що не треба вирушати на пошуки занедбаної глушини аж у село — Затінки цілком відповідали цьому опису. 

— До того ж хтось мав би його побачити, згодні? — додав лорд Ветінарі. 

— Крім оцих людей, сер? — уточнив Ваймз, кивнувши на стіну зі страхітливим орнаментом. 

— На мою думку, йдеться про якісь їхні сутички, — підсумував Патрицій. — Можливо, банда суперників найняла чарівника. Невеличкий місцевий конфлікт. 

— Чи не пов’язано це з тими чудернацькими крадіжками, сер? — подав голос Вонс. 

— А сліди, сер? — не відступався Ваймз. 

— Тут поряд річка, — сказав Патрицій. — Може… Може, якась болотяна пташина сюди припленталася. Звичайнісінький збіг обставин. Але на вашому місці я прикрив би ці сліди, адже нам не треба, щоб люди неправильно все зрозуміли і дійшли хибних висновків, правда? — різко запитав він. 

Ваймз побачив, що програв. 

— Як бажаєте, сер. 

І він втупився у свої сандалі. 

— Нічого страшного, — поплескав його по плечі Патрицій. — Тут у вас гарні вияви ініціативи. Патрулювання в Затінках. Дуже добре. 

Він розвернувся і ледь не налетів на стіну, заковану у кольчугу — тобто на Моркву. 

На свій превеликий жах, капітан Ваймз побачив, що новенький люб’язно вказує рукою на карету Патрицію. Навколо неї стояло шестеро придворних гвардійців при повному озброєнні. Вони насторожено виструнчилися. Ваймз терпіти не міг придворної гвардії. Вони носили плюмажі на шоломах. Він терпіти не міг плюмажів на шоломах. 

— Перепрошую, сер, ця карета належить вам? — запитав Морква. 

Патрицій байдуже озирнув його з голови до ніг. 

— Так. Ви хто, юначе? 

— Констебль Морква, сер, — відсалютував той. 

— Морква, Морква… Щось знайоме. 

Люпін Вонс, який крутився за спиною в Патриція, щось прошепотів йому на вухо. 

— А, молодий борець із крадіями, — пригадав той. — Невеличка помилка, але дуже похвальна ініціатива. Перед законом усі рівні, правда? 

— Саме так, сер, — сказав Морква. 

— Похвально, похвально. А зараз, джентльмени… 

— Я щодо вашої карети, сер, — не відступався Морква. — Для мене цілком очевидно, що передні колеса, всупереч постанові… 

«Він хоче заарештувати Патриція, — подумав Ваймз, холонучи від жаху. Мозок немовби скувало льодовиком. — Він справді хоче заарештувати Патриція. Верховного правителя. Заарештувати. Ось що він хоче зробити. Хлопець не знає, що таке страх. На жаль, він ще й не знає, що таке самозбереження… А в мене щелепи заклякли так, що не розтулити. Ми всі — трупи. Ні, навіть гірше. Нас віддадуть на милість Патрицієві — а ми всі знаємо, який він милий». 

І саме тієї миті сержант Колон, так би мовити, заробив собі медаль. 

— Констеблю Моркво! — крикнув він. — Наказ до виконання! Кругом! Кроком — руш! 

Морква виструнчився, високий і важкий, мов скирта, і посунув просто вперед. На обличчі у нього закарбувалося незламне бажання виконати наказ. 

— Гарний молодик, — замислено сказав Патрицій, провівши поглядом Моркву, який дерев’яною ходою крокував геть. — Так тримати, капітане. І нещадно придушуйте усі безглузді плітки, ясно? 

— Так, сер, — відповів той. 

— Чудово. 

І карета подеренчала геть, а з обох боків бігли гвардійці. 

Капітан Ваймз ледь помітив, що сержант кричить Моркві зупинитися, — той ішов і йшов. 

А капітан замислився. 

Він поглянув на сліди у багнюці. За допомогою своєї піки (Ваймз точно знав, що її довжина — сім футів) він, тихо насвистуючи, виміряв сліди і відстань між ними, а потім дуже обережно попрямував провулком. За рогом він побачив вигадливо орнаментовані брудом ворітця, що вели на подвір’я лісопильні. 

«Тут щось дуже нечисто, — подумав він. — Сліди виходять з провулка, але не заходять у нього. І біля Анку майже немає болотяних птахів. По-перше, ця річка така токсична, що роз’їла б їхні ноги. А по-друге, якщо хтось там і живе, то йому легше ходити поверхнею». 

Він підняв погляд на клаптик неба, розкреслений мотузками для білизни. 

«Отже, щось велике і вогняне зникло з цього провулка, але не потрапляло сюди. І Патриція це дуже тривожить. І мені сказали не потикатися». 

На узбіччі капітан помітив іще дещо. Нахилившись, він підняв свіжу арахісову шкаралупину. 

Перекидаючи її з долоні в долоню, він стояв і дивився в нікуди. 

Зараз йому дуже треба було випити. Але з цим, мабуть, доведеться почекати. 

* * * 

Відштовхуючись руками, Бібліотекар мчав темними проходами між полиць, де дрімали книжки. 

Міські дахи були його володіннями. Так, ними могли користуватися злодії чи наймані вбивці, але він давно помітив, що ліс коминів і підстінків із флюгерами та химерами набагато зручніший і якийсь затишніший, порівняно з вулицями. 

Принаймні досі було саме так. 

Людиноподібній мавпі вагою 300 фунтів було цікаво, весело і анітрохи не страшно стежити за пригодами Сторожі у міських джунглях Затінків. Але, висячи на стіні, мов павук, він побачив у провулку таке страхіття, що якби був людиною, то не повірив би власним очам. 

Втім, він був людиноподібною мавпою, тож анітрохи не сумнівався у побаченому і цілком довіряв своїм органам зору. 

І зараз хотів негайно зосередити їх на книжці, яка могла містити відповідь. Бібліотекар поспішав у відділ, який останнім часом мало кого цікавив: тамтешні книжки не належали до по-справжньому магічних. 

На підлозі німим докором лежав пил. 

А на ньому — відбитки слідів. 

— Уук? — запитав Бібліотекар, звертаючись до теплої пітьми. 

Тепер він ступав обережно і приречено, розуміючи, що власник слідів рухався у тому самому напрямку, що й він сам. 

Бібліотекар увірвався у наступний прохід і побачив… 

Відділ. 

Полицю. 

Порожнє місце на полиці. 

У мультивсесвіті багато поганих знаків. Однак для душі, налаштованої на тонкі вібрації бібліотеки, навряд чи існує гірший знак, аніж прогалина там, де мала б стояти книжка. 

Хтось вкрав книжку. 

Патрицій походжав своїм особистим святилищем — Еліптичним кабінетом — і невпинно диктував розпорядження. 

— …і відправте людей пофарбувати стіну, — закінчив речення він. 

— Це зважене рішення, сер? — підняв брову Люпін Вонс. 

— Вам не здається, що вигравіюваний на стіні моторошний орнамент спонукатиме до пліток і вигадок? — саркастично запитав Патрицій. 

— Свіжа фарба у Затінках — так само, — спокійно відповів Вонс. 

Патрицій на мить замислився. 

— Слушно сказано, — гавкнув він. — Хай цю стіну повалять. 

Лорд Ветінарі пройшов кабінет з кінця у кінець, перекрутився на закаблуках і знову почав міряти його кроками. Дракони! Можна подумати, без них мало по-справжньому важливих і реальних проблем, що вимагають уваги. 

— Ви вірите у драконів? — запитав він. 

— Їхнє існування неможливе, сер, — похитав головою Вонс. 

— Я теж про це чув. 

Дійшовши до протилежної стіни, лорд Ветінарі розвернувся. 

— Сер, бажаєте, щоб я провів додаткове розслідування? 

— Так. Проведіть. 

— А ще я подбаю, щоб Сторожа нічого не накоїла, — сказав Вонс. 

— Сторожа? — перепитав Патрицій, аж зупинившись. — Сторожа? Милий мій хлопче, Сторожа — це купка недоумків, яких очолює п’яниця. Я роками домагався такого результату, і зараз ми аж ніяк не повинні турбуватися про Сторожу, — він ненадовго замислився. — Вонсе, ви колись бачили дракона, з отих, великих? А, ви ж казали, що їхнє існування неможливе. 

— Сер, це просто легенда. Забобон. 

— Гм. А основна особливість легенд, безумовно, — їхня легендарність. 

— Саме так, сер. 

— І все одно… — Патрицій помовчав, вдивляючись у Вонса. — Ну, гаразд. Владнайте все це. Дракони мені тут ні до чого. Вони приносять сум’яття. Покладіть цьому край. 

Опинившись на самоті, він