Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

похмуро глянув на здвоєне місто. Знову накрапав дощик. 

Галасливий Анк-Морпорк, в якому мешкало сто тисяч душ! А людей — вдесятеро більше, як зазначав для себе Патрицій. Вилискували вежі й дахи, вмиті свіжим дощем, який навіть гадки не мав про те, в який велелюдний і ненависний світ його занесло. Ті дощі, яким щастило, падали на стада овець у горах, або тихенько лопотіли в лісах, або вдавалися до такого собі інцесту в обіймах моря. Натомість в Анк-Морпорку дощ міг потрапити у халепу. 

Тут із водою коїлися страшні речі. І коли її пили, проблеми для неї лише починалися. 

Патрицію подобалося думати, що він дивиться на місто, яке працює. Не на гарне місто. Не на уславлене місто. І аж ніяк не на благословенне архітектурою місто. Навіть найпалкіші його патріоти погодилися б, що з височіні Анк-Морпорк мав такий вигляд, ніби хтось намагався відтворити у камені й дереві ті композиції, які часто прикрашають бруківку вночі біля цілодобових забігайлівок. 

Але місто працювало. Воно весело крутилося, мов гіроскоп над прірвою, на волосині від катастрофи. Патрицій був твердо переконаний: все тому, що жодна група досі не стала достатньо потужною, щоб наважитися на поштовх. Торговці, злодії, убивці, чарівники — усі брали участь у запеклому змаганні, не розуміючи, що змагатися взагалі не обов’язково, і аж ніяк не довіряючи одне одному достатньо, щоб зупинитися й подумати, хто розкреслив маршрут і вимахує прапором на старті. 

Патрицію не подобалося слово «диктатор». Воно його ображало. Він ніколи нікому не вказував, що робити. Просто не мав такої потреби — от що найкраще. Патрицій присвятив велику частину життя тому, щоб організувати все так, аби цей стан речей залишався якомога стабільнішим. 

Звісно, існували різноманітні угруповання, які намагалися його скинути, — все йшло як належно, цілком правильно. Ознака здорового життєздатного суспільства. Щодо цього кожен визнав би розважливий підхід Патриція. Ну, а хіба не він заснував більшість із цих угруповань? І найпрекрасніше в усьому цьому було те, що вони майже постійно гризлися між собою. 

Патрицій завжди казав, що людська природа чудова. Достатньо лише зрозуміти, де які важелі. 

Щодо цієї справи з драконом він мав недобре передчуття. Якщо десь-колись існувала істота без помітних важелів, то це був саме дракон. Треба було вирішити цю проблему. 

Патрицій не вірив у марну жорстокість.[12] Не вірив у безглузду помсту. Але дуже вірив у те, що проблеми треба вирішувати. 

На диво, так само думав і капітан Ваймз. Виявилося, що йому не до вподоби, коли громадян — нехай навіть у Затінках — перетворюють на керамічну поливу. 

І це, можна сказати, зробили у присутності Сторожі. Немовби Сторожа не мала жодного значення. Така собі зайва дрібничка. Оце ятрило найбільше. 

Звісно, це була правда. І від цього ставало лише гірше. 

А ще більше його сердив той факт, що він не виконував накази. Злетів із колії. Але у нижній шухляді його старезного стола під купою порожніх пляшок лежав гіпсовий зліпок. Ваймз відчував на собі погляд крізь три дерев’яні дошки. 

Він сам не розумів, що на нього найшло. І зараз хотів піти ще далі. 

Ваймз озирнув свої, так би мовити, війська. Він наказав двом старшим підлеглим прийти у простому одязі. Сержант Колон, який все життя ходив у формі, зараз стояв перед ним червоний і задихався у костюмі, в якому відвідував похорони. Що ж до Ноббі… 

— Що складного у слові «простий»? — запитав капітан Ваймз. 

— Я в це перевдягаюся після роботи, шефе, — ображено сказав Ноббі. 

— Сер, — поправив сержант Колон. 

— А в мене і мова зараз проста, — пояснив Ноббі. — Ініціативний підхід до завдання. 

Ваймз повільно обійшов капрала. 

— І коли ви в цьому простому одязі, бабусі не падають непритомні і хлопці не бігають за вами по вулиці? 

Ноббі ніяково переступив з ноги на ногу. Коли йшлося про іронію, він почувався незручно. 

— Ні, сер, шефе. Це останній крик моди. Стиль. 

Загалом він сказав правду. В Анку зараз були дуже популярні великі капелюхи з перами, маніжки, камзоли з розрізами, обшиті золотою тасьмою, яскраві панталони і чоботи з вигадливими острогами. На думку Ваймза, проблема полягала в тому, що більшість модників ще й мали куди все це нап’ясти, а про хирляве тіло капрала Ноббса можна було хіба що сказати, що десь там воно є. 

Може, вийшло і на краще. Врешті-решт, побачивши Ноббі, ніхто б ніколи не подумав, що це людина зі Сторожі, яка намагається здаватися непомітною. 

Ваймз раптом усвідомив, що геть нічого не знає про Ноббса поза межами служби, і навіть не зміг пригадати, де той мешкає. 

Він впродовж усіх цих років був знайомий із ним, але аж тепер збагнув, що у своєму таємному приватному житті капрал Ноббс був таким собі павичем. Щоправда, маленьким павичем. А ще цього павича, мабуть, частенько били чимось важким. Але все одно йшлося саме про павича. Зараз це стало очевидним, а сам Ваймз нізащо б не здогадався. 

Він знову зосередився на нагальній справі. 

— Сьогодні ви двоє, — звернувся він до Ноббса і Колона, — маєте ненав’язливо або нав’язливо — у вашому випадку, капрале, — крутитися між людьми, щоб… гм… виявити щось незвичне. 

— Що саме незвичне? — запитав сержант. 

Ваймз помовчав. Він і сам не знав. 

— Усе, пов’язане зі справою. 

— А, ясно, — з розумінням кивнув сержант. — Пов’язане зі справою. 

Запала ніякова мовчанка. 

— Може, люди бачили щось химерне, — пояснив капітан. — Якісь незбагненні пожежі. Сліди. Ну, розумієте, ознаки присутності драконів, — у відчаї докинув він. 

— Тобто, наприклад, купи золота, на яких вони сплять? — уточнив сержант. 

— Або незайманих дівиць, прикутих ланцюгами до скель, — проникливо додав Ноббі. 

— Бачу, ви добре розумієте, що до чого, — зітхнув Ваймз. — Просто зробіть усе можливе. 

— А коли ми оце крутитимемося між людей, — обережно почав сержант Колон, — це передбачатиме кнайпи, напої і таке інше, правда? 

— Певною мірою, — відповів Ваймз. 

— Он як, — радісно сказав сержант. 

— Помірно. 

— Саме так, сер. 

— І вашим коштом. 

— Ой. 

— А ще, поки ви не пішли, скажіть, кого можна розпитати про драконів? В кого можна дізнатися більше, крім того, що вони сплять на золоті і люблять молодих жінок? 

— У чаклунів, — подав голос Ноббі. 

— Потрібен хтось не з чаклунів, — твердо сказав Ваймз. 

Чаклунам не можна довіряти. Кожен вартовий знав, що чаклунам не можна довіряти, бо вони навіть гірші за всіх інших громадян. 

Колон замислився. 

— Завжди можна звернутися до леді Ремкін. Вона живе на Скун-авеню. Вирощує болотяних дракончиків. Малих гадів, яких люди тримають як домашніх улюбленців, знаєте? 

— А, здається, я її бачив, — похмуро сказав Ваймз. — У неї ще на кареті наліпка «Треба іржати, якщо любиш драконів»? 

— Так, це вона. У неї з головою не все гаразд, — докинув сержант Колон. 

— А мені що робити, сер? — запитав Морква. 

— У тебе найвідповідальніше завдання, — поквапився відповісти Ваймз. — Ти маєш лишитися тут і за всім наглядати. 

Обличчя Моркви розпливлося в широкій усмішці; він ледь вірив своїм вухам. 

— Тобто ви лишаєте мене за головного, сер? 

— Можна й так сказати. Але не смій нікого арештовувати, — швидко додав він. 

— Навіть порушників закону, сер? 

— Навіть порушників закону. Просто занотуй це. 

— Тоді я читатиму свою книжку. І начищатиму шолом.