Читати книгу - "Пастка"

не радитимемо, діло ваше... Хоч і дивно, що ви оце надумали одружитися. Зрештою, якщо вам обом так хочеться... А як не буде ладу, нарікатимете на себе — от і все. Бо воно часто йде шкереберть, дуже часто...

Повільно промовляючи останні слова, вона кивала головою й водила очима від обличчя молодої жінки до її рук, ніг, так ніби хотіла роздягнути поглядом, щоб усе розгледіти, аж до найменшої родимки на шкірі. Напевно, Жервеза видалась їй кращою, ніж вона очікувала.

— Мій брат ні від кого не залежить, — провадила пані Лорійо стриманішим тоном. — Певна річ, родина хотіла, щоб... Зазвичай усе планують заздалегідь. Але справи обертаються таким дивним чином... У будь-якому разі я не хочу ні з ким входити у суперечку. Хай приводить останню з останніх, я йому скажу: одружуйся і дай мені спокій... Хоч і в нас йому велося непогано. Годований добре, по ньому видно, що не надто поститься. Щодня потрібної хвилини має гарячу юшку... Слухай, Лорійо, тобі не здається, що ця пані нагадує Терезу, ну знаєш, що жила навпроти й померла від сухот?

— Так, таки трохи схожа, — відповів ланцюжник.

— І ви маєте двох дітей, пані? Що ж! Я казала братові, що не розумію, як він може одружуватися з жінкою, в якої двоє дітей... Не сердьтеся, що я переймаюся його справами, адже це цілком природно... До того ж на вигляд ви не надто здорова... Лорійо, а ти як гадаєш?

— Та ні, видно, що ні.

Вони нічого не сказали про її ногу, але Жервеза розуміла, що на неї натякали поглядами скоса й стисненими губами. Загорнувшись у тоненьку шаль з жовтими пальмами, вона стояла перед ними й відповідала односкладовими словами, як на суді. Купо, розуміючи, як їй тяжко, нарешті вигукнув:

— Це не має жодного значення... Те, що ви кажете, — просто дурниці. Весілля відбудеться в суботу, двадцять дев’ятого липня. Я вже порахував, який це день. Домовились? Ця дата вас влаштовує?

— Та нас хоч яка влаштовує! — відповіла його сестра. — Ти міг і не радитися з нами... І я зовсім не проти, щоб Лорійо був свідком. Я лиш хочу, щоб мені дали спокій.

Жервеза похилила голову й, не знаючи, що його робити, тицьнула носком черевичка у ромбовидний отвір тесової решітки, що лежала в майстерні поверх долівки. Тоді, боячись, що вона щось зламала, коли його висовувала, жінка нахилилася й стала мацати підлогу. Лорійо похапцем підніс до неї лампу й почав підозріло оглядати її пальці.

— Слід бути уважним, — мовив він, — маленькі золоті крупинки пристають до взуття, а потім їх можна непомітно винести.

То була ціла рахуба. Господарі пильнували, щоб жоден міліграм не пропав. І він показав заячу лапку, якою змітав дрібки золота, що лишалися після роботи на верстаті, й розпростерту на колінах шкуру, на яку їх збирав. Двічі на тиждень у майстерні старанно підмітали, сміття не викидали, а спалювали; у попелі щомісяця знаходили золота франків на двадцять п’ять чи навіть тридцять.

Пані Лорійо не зводила очей з Жервезиних черевичків.

— Ви ж не розсердитеся, — пробурмотіла вона, лагідно всміхнувшись, — якщо я попрошу пані оглянути свої підошви.

І Жервеза, спаленівши, сіла, підняла ноги й показала, що на підошвах нічого немає. Купо відчинив двері, стримано кинувши «Бувайте здорові!», і вже з коридору покликав Жервезу. Тоді, своєю чергою, вийшла й вона, ввічливо пробелькотівши щось на прощання: мовляв, вона сподівається, що вони ще побачаться й добре ладнатимуть. Та Лорійо вже знову стали до роботи в глибині майстерні, цієї чорної діри, де їхнє горно світилося, як останній білястий вуглик на розпеченій черені. У сорочці, що сповзла з плеча, розчервоніла супроти відблиску вогню, жінка витягувала нову дротину, з кожним рухом напружуючи шийні м’язи, що перекочувалися, як мотузки. Чоловік, згорбившись у зеленавому світлі лампи, що проникало крізь карафку з водою, починав робити новий ланцюжок: згинав ланку щипчиками, затискав з одного боку, протягував у попередню, що вже була закріплена на ланцюжку, й знову розсовував за допомогою голки. За безперервною механічною роботою не марнувалося бодай найменшого руху, щоб утерти з лиця піт.

Вийшовши з коридору до сходового майданчика сьомого поверху, Жервеза зі сльозами на очах не могла стримати в собі слів:

— Великого щастя все це не віщує.

Купо гнівно струснув головою. Лорійо ще заплатить йому за цей вечір. Чи бачив хто коли-небудь такого жмикрута! Запідозрити, що в нього вкрадуть три нещасні золоті порошинки! Усі ці балачки — то від скупості. Його сестра, мабуть, думала, що він ніколи не ожениться, щоб вона мала можливість щодня ощадити на юшці чотири су? Хай там як, а двадцять дев’ятого липня весілля все-таки відбудеться. Чхати йому на них!

А у Жервези, коли вона спускалася сходами, було дуже важко на серці, її терзав якийсь незбагненний страх, що змушував тривожно вглядатись у видовжені тіні перил. Цієї пори сходи поринули в сон, безлюдні, освічені лиш газовим ріжком на третьому поверсі, тьмяне світло якого падало на дно цього темрявого колодязя. За зачиненими дверима панувала цілковита тиша: робітники, що, повечерявши, зразу обляглися, спали як убиті. Чувся тільки стишений сміх із кімнати прасувальниці, а ще ниточка світла протикалася крізь замкову шпарину панни Реманжу, яка, тихо клацаючи ножицями, досі шила сукеночки для ляльок по тринадцять су. Внизу й далі плакала дитина пані Ґодрон. Серед цього безмежного спокою, чорного і мовчазного, від стоків несло ще гіршим смородом.

Потім, уже надворі, поки Купо співучим голосом просив консьєржку відчинити їм ворота, Жервеза обернулася й востаннє подивилася на будинок. Під місячним світлом він ніби виріс. Сірі фасади, помальовані темрявою, здавалося, очистилися від язв та роздалися вшир і вгору. Вони оголилися ще дужче й стали геть пласкими, коли з них зняли ганчір’я, що сушилося вдень на сонці. Зачинені вікна спали. Декотрі, в яких раптом спалахувало яскраве світло, ніби розплющували очі й косували по закутках. Згори й донизу над кожними вхідними дверима ряди шибок шести сходових майданчиків світилися блідим світлом, тягнучись угору вузенькою вежею світла. Промінь лампи, що падав з картонажної майстерні, яка була на третьому поверсі, тягнувся жовтою смугою на брукованому подвір’ї, пробиваючи морок, що огортав майстерні першого поверху. А в глибині цього мороку, у вогкому кутку, серед тиші дзвеніли краплі води, падаючи одна за одною з погано закрученого крана. Жервезі раптом здалося, що будинок валиться на неї, що він