Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Гумовий Київ рожевих мрій

Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

131
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 63
Перейти на сторінку:
приходив туди, щоб гаяти час, вільний від роботи. Андрій став убивцею часу. Він катував і нещадно вбивав його за допомогою банальної горілки. Коли вона ллється в душу, отруюючи життя чистою, як сльоза горя, рідиною, — людина стає калікою. Горілка доводить до того стану, коли настає цілковите отупіння і повна несприйнятність оточуючого суспільства, і, що погано, власних думок.

Він витер сльози рукавом сорочки і озирнувся навколо себе, неначе щось шукав. Нарешті погляд його сфокусувався на бушлаті, що був неохайно кинутий на вбоге ліжко. Андрій спробував підвестись — не вийшло. Друга спроба виявилась вдалою, і, вже на ногах, хитаючись, він почвалав до ліжка з вигнутими нікелевими бильцями. Підійшовши до нього, він з хвилину постояв, ніби міркував про щось, а тоді вхопив бушлат і почав нишпорити по кишенях. Згадавши нарешті, що шукає, він поліз до внутрішньої кишені. Рухи його на мить застигли, а тоді він повільно витягнув пістолет. Бушлат був більше не потрібен — він тихо вислизнув із рук і впав на брудну підлогу. Андрій тримав пістолет на обох долонях і втупився на нього, немов бачив в цьому залізному, небезпечному винаході свою останню надію. Потім, хитаючись, як шатун по тайзі, він почвалав до стільця. Сів. По щоці потекла сльоза, скупа сльоза, випустити котру він дозволив собі тільки сьогодні. Адже саме сьогодні переповнились усі резервуари його терпіння. Сьогодні Андрія дістало геть усе. Йому остогидло й саме життя, суцільний безлад довкола. Чи розумієте ви?.. Коли любиш, то чомусь не люблять тебе.

Скільки він не намагався, скільки не починав усе спочатку, старався — марно. Якесь існування без сенсу. Він сидів і думав про те, що не повинен був народжуватись взагалі на цій планеті, в цьому потворному і ворожому світі, що це величезна помилка, яку, звісно, можна виправити… Навіщо жити? Задля того, щоб терпіти і зносити цей біль, який ніколи не закінчиться? НАБРИДЛО! Набридло все, в цьому немилому, небілому світі. Один лишень друг-товариш «Макаров» — він розуміє його, він йому допоможе неодмінно.

— Допоможеш? — гримнув Андрій басом несподівано для самого себе, вириваючись з німоти.

— Допоможеш, — ледве чутно відповів. Очі примружились, і знову замиготіли кадри минулого на сеансі в найнестерпнішому кінотеатрі світу під назвою «Пам’ять».

Андрій йшов вулицею, зимовою засніженою вулицею, що наганяла депресію своєю чорно-білою німотою, але настрій, навпаки, був піднесений — це завдяки випитому вину, в кафешці, що знаходилась неподалік від будинку. Він там досить непогано провів час. Барменша, гарненька кароока молодиця, років тридцяти, весь вечір йому підморгувала, але він залишився байдужим до її залицянь. Потім до нього підсів якийсь чоловік і запропонував випити. У Андрія скінчились гроші, а випити ще хотілось, тому він, без зайвих вагань, погодився. Мужик цей одразу ж, як то кажуть, підсів на вуха і почав нарікати на долю, що кидає і крутить ним, як тріскою в бурхливому морі. Бідоласі просто потрібно було з кимось поговорити. Андрій вислухав його і, при першій-ліпшій нагоді, пішов собі геть. Випивку він чесно відпрацював; далеко не кожен зміг би вислухати дві діжки такої маячні. Барменша наостанок йому лукаво й недвозначно посміхнулась. Посмішка не тільки народжується почуттям, але й народжує його. Андрій посміхнувся їй у відповідь і вийшов з бару. Настрій був непоганий. Гострий душевний біль трохи вщухнув, і Андрію хотілося все життя пробути в стані, схожому на цей. Нехай він проживе коротше життя, та воно буде без болю, і, до того ж, можна все забути, до речі, й себе самого. Він думав, що не все так погано, що є люди й зі значно більшими проблемами, ніж у нього. Наразі, задзвонив мобільний телефон — телефонувала донька. Він її не бачив вже три дні (з тих самих пір, як пішов з дому). Аліна накинулась на нього з лайкою, звинувачуючи в усіх смертних гріхах і огріхах. Що він пішов з дому, що, мовляв, кинув їх з мамою напризволяще.

— Ти вчинив підло, — кричала вона в слухавку, захлинаючись слізьми.

Андрій намагався якось протистояти її натиску, а потім зрозумів, що дружина налаштувала доньку проти нього і, звісно ж, правди їй не розповіла. Він не наважився травмувати доню вдруге і сказати їй, що насправді відбулося. Він тільки дочекався, коли натиск Аліни послабшає, і нарешті вставив своє в розмову:

— Вибач мене, доню, за все вибач. Більше я нікому в цьому житті, шкоди не завдам — присягаюсь тобі. Вибач мене, моє сонечко, і не плач — все неодмінно влаштується.

І він вимкнув телефон. Зібравши всю силу волі в кулак, щоб не розплакатись прямо посеред вулиці, Андрій, прибитий доньчиними словами, поплентався додому.

Сходи, дорога по них на восьмий поверх, далися Андрію не зовсім легко. Задихаючись, він увійшов до квартири, уже знаючи, що має зробити.

І ось він, сидить і тримає в руці останнього друга, який вже точно збою не дасть і не схибить. Він взяв пістолет правою рукою, застиглим поглядом проникаючи крізь погане освітлення в кімнаті, крізь двері, що були навпроти, крізь Всесвіт, який його оточував. Повільно підняв зброю і міцно притиснув до скроні. Так міцно, що пошкодив шкіру, і з-під дула «Макарова» засочилася кров. Так, звісно, йому було боляче, але він хотів, наостанок, відчути, що біль фізичний в мільярд разів поступається болю душевному, а тому, щоб звільнити своє тіло від страждань, треба всього лише натиснути на спусковий гачок.

Смерть не є для нас ворогом, хоча ним здається. Смерть не руйнує нас, хоча ми думаємо, що це так. Смерть — єдиний гідний наш суперник. Смерть — це виклик для нас. Ми народжені, щоб прийняти цей виклик. Навіщо зволікати? Слід прийняти цей виклик зараз. Залишити цей світ, щоб звільнилась душа, від мерзенного тіла, котре понівечило, призвело до нестерпних страждань і, внаслідок витівок Долі, до повного розпачу.

Рука вже спітніла, і все, навіть тумбочка біля столу, вказувало йому на те, що час настав. І ось коли сліди вже останніх гірких думок почали холонути, він, потрісканими, сухими губами, прошепотів:

— Пора.

І в кімнаті, куди не долинали жодні інші звуки, пролунало лише сухе клацання.?!.. ОСІЧКА!..

Андрій, здивовано поглянувши на пістолет, спитав, у нього:

— І ти туди ж?

Він розлючено кинув зброю, яка його зрадила, на підлогу. Стан був такий, наче й не пив зовсім. Андрій зірвався з стільця і, піднявши бушлат з пилюки, вискочив із квартири. Повністю прийшов до тями лише надворі. Він йшов і йшов по тротуару, нікуди не звертаючи,

1 ... 17 18 19 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гумовий Київ рожевих мрій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гумовий Київ рожевих мрій"