Читати книгу - "На волю!"

ніколи ще не вбивав іншого кота. Можливо, у розпал бійки йому й довелося б, але отаке холоднокровне вбивство? Це було дещо інше.

— Чого чекаєш? — під’юдила його Жовтоікла. — Ламаєшся тут, ніби кицюня.

Ці слова спантеличили Вогнелапа. Чи могла вона й досі відчувати його запах Двоногів, навіть через стільки часу?

— Я не кицюня. Я новак-вояк Громового Клану! — відрубав він.

Жовтоікла примружила очі. Вона побачила, як Вогнелап здригнувся від її слів, і збагнула, що зачепила потрібну струну.

— Ха! — форкнула вона. — Тільки не кажи мені, що Громовий Клан у такому відчаї, що йому доводиться приймати до себе кицюнь!

— Громовий Клан не у відчаї! — зашипів Вогнелап.

— То доведи! Вчини, як годиться воякові, прикінчи мене! Ти зробиш мені послугу.

Вогнелап витріщився на неї. Йому не подобалося таке заохочення до вбивства цієї жалюгідної істоти. Він відчув, як з новим уколом цікавості його м’язи розслабилися. Як міг кіт із Клану дійти до такого становища? Та ж за старійшинами доглядали навіть краще, ніж за кошенятами!

— Ти, здається, страшенно квапишся помирати, ге ж? — нявкнув він.

— Справді? Ну, це вже моя справа, мишолюбцю, — відрізала вона. — У чому річ, кицю? Ти намагаєшся забалакати мене до смерті?

Слова звучали бравурно, але Вогнелап відчував голод і неміч, якими смерділо тіло кицьки. Невдовзі вона все одно помре, якщо не поїсть. А позаяк полювати самотужки вона вже навряд чи змогла б, можливо, йому слід убити її негайно. Двоє котів дивилися одне на одного, і в жодному погляді не було певності.

— Чекай тут, — зрештою наказав Вогнелап.

Жовтоікла, здавалося, конала. Полиск її шерсті потьмянів, а раніше пухнастий хвіст обм’як.

— Ти знущаєшся, кицю? Я вже нікуди не піду.

Вона застогнала і, перемагаючи біль, відповзла до купи м’якого листя. Там вляглася і заходилася вилизувати свою рану.

Вогнелап похапцем озирнувся через плече і тихенько та роздратовано засичав на неї, перш ніж зникнути поміж дерев.

Він безмовно брів серед папоротей. Зігріті сонцем запахи лоскотали його нюх, і кіт вловив кислий сморід давно здохлого щура.

Чув шемрання комашні під корою, шарудіння маленьких звірків у товщі опалого листя. Спершу він подумав піти і викопати дрозда, якого вбив допіру, але на це треба було багато часу.

Можливо, варто було піти взяти шматок пацючих останків. Легка здобич, але охлялій кішці потрібна свіжина. Лише у найбільшій скруті вояк не погребує воронячим їдлом.

На цій думці він і спинився, винюхавши попереду молоденького кролика. Ще кілька кроків — і він його побачив. Притиснувшись до землі, кіт став підкрадатися до створіння. Коли звірок помітив Вогнелапа, той був уже на відстані в одну мишу від нього. А це було занадто пізно.

Видовище куцохвостого, який білою блискавкою майнув геть, вогнем гонитви шугнуло Вогнелаповими жилами. Швидкий кидок, зблиск пазурів — він його дістав.

Кіт схопив тіло, яке ще борсалося, і швидко його прикінчив.

Жовтоікла втомлено спостерігала, як Вогнелап кинув кроля на землю біля неї.

— Ну що ж, привіт іще раз, кицю. А я вже думала, ти пішов кликати своїх друзів-вояків.

— Справді? Ну, я ще встигну це зробити. І не називай мене кицею, — прогарчав він, носом підштовхуючи кроля ближче. Він соромився власної чулості. — Слухай, якщо ти не хочеш…

— О, ні! — пожадливо нявкнула Жовтоікла. — Ще й як хочу.

Вогнелап спостерігав, як кішка розтерзала його здобич і стала жадібно їсти. Він згадав про власний голод — так гостро, що аж слинка потекла. Вогнелап знав, що не повинен навіть думати про їжу. Він все ще мав уполювати достатньо їжі для цілого Клану, однак свіжина пахла просто чудово.

— Ммм-мм, — через кілька хвилин Жовтоікла широко позіхнула і перевернулась на бік, — перша свіжина за стільки днів!

Вона ретельно облизала мордочку і, всівшись, заходилася вмиватись.

«Ніби одне вмивання щось змінить», — подумав Вогнелап, наморщивши носа. Сморід, який йшов від неї, був просто нестерпний.

Він помітив пошматовані рештки своєї здобичі. Там було недостатньо, щоб втамувати буркотіння його шлунка, але бійка з Жовтоіклою ще сильніше розпалила його апетит. Вогнелап піддався голоду і жадібно доїв кроля. Смакувало просто чудово. Він облизав губи, прибираючи рештки цього смаку, тремтячи усім тілом.

Жовтоікла з цікавістю спостерігала за ним, оголивши свої зіпсовані зуби.

— Краще за те сміття, яким Двоноги годують декого з твоєї братії, ге ж? — хитро нявкнула вона.

Знаючи, що знайшла болюче місце ворога, вона намагалася ще дужче під’юдити його.

Проігнорувавши останню фразу, Вогнелап почав вмиватися.

— Це ж просто отрута! — провадила Жовтоікла. — Щурячий послід! Лише безхребетна купа хутра погодилася б на такі гидотні мишачки… — вона урвала мову і напружилась. — Цссс… Вояки наближаються.

Вогнелап і сам знав, що наближаються інші коти. Він чув їх м’який поступ на падолисті й шурхіт шерсті об гілочки. Він чув тихенькі посвисти вітру в їх шубках. Знайомі запахи. Вояки Громового Клану достатньо впевнені на своїх рідних землях, щоб не перейматися здійнятим шумом.

Вогнелап винувато облизнувся, намагаючись змити будь-які сліди того, що він оце щойно їв. Тоді глянув на Жовтоіклу і на купку свіжих кісток біля неї. «Передовсім має бути нагодований Клан!» — голос Левосерда знову залунав у його голові. Але він, звісно, зрозуміє, чому Вогнелап нагодував це бідолашне створіння. У нього в голові запаморочилось від раптового і страшного усвідомлення того, що з ним оце щойно трапилося. Це його перше учнівське завдання, і воно закінчилось тим, що він порушив вояцький кодекс!

Розділ 8

Жовтоікла виклично загарчала, почувши наближення сторонніх, та Вогнелап відчував її паніку. Кішка спробувала зіп’ятися на лапи.

— Бувай. Дякую за обід.

Вона пошкандибала на трьох лапах, але враз скривилася від болю.

— Чорт забирай! Ця нога мало не закостеніла, поки я відпочивала.

Тепер уже було надто пізно тікати. Тихі тіні виринули з-поза дерев, і за мить патруль Громового Клану оточив Вогнелапа і Жовтоіклу. Вогнелап упізнав їх: Тигрокігтя, Темносмуга, Верболозу і Синьозірку; всі були стрункі й мускулясті. Вогнелап відчув запах страху Жовтоіклої, щойно вони з’явилися.

Сіролап ішов слідом за ними. Він вийшов із кущів і стояв неподалік від вояцьких чат.

Вогнелап поспіхом привітався зі своїм Кланом, але відповів лише Сіролап.

— Привіт, Вогнелапе! — вигукнув він.

— Тиша! — прогарчав Тигрокіготь.

Вогнелап глянув на Жовтоіклу і подумки зітхнув. Він усе ще вловлював запах її страху, але замість того, щоб покірно піддатися, це пелехате створіння всім своїм виглядом кидало виклик.

— Вогнелапе? — запитання Синьозірки було холодне і зважене. — Що тут у нас? Ворожий вояк, ще й нещодавно нагодований, судячи з вашого запаху. — Її погляд