Читати книгу - "Здіймається буря"

його словах здійнявся цілий концерт скрушних криків, а Вогнесердові навіть стало прикро від усвідомлення того, наскільки поважали Тигрокігтя інші Клани. Він збентежено дивився на Синьозірку, поки інші Клани засипали її питаннями:

— Він помер від хвороби?

— То був нещасний випадок?

Вогнесерд відчув напругу, яка наростала серед його побратимів. Усі вони, як і Яснолапка, не хотіли виносити з кубла сміття про зраду Тигрокігтя.

Проте владний вигук Синьозірки урвав усі запитання:

— Доля Тигрокігтя є справою Громового Клану і нікого більше не стосується!

Коти невдоволено забурчали, бо ж їхню цікавість нітрохи не задовольнили. Вогнесерд гадав, чи не слід Синьозірці застерегти інші Клани від Тигрокігтя. Адже лісом блукав небезпечний зрадник, необтяжений вояцьким правильником.

Проте коли Синьозірка знову заговорила, Тигрокігтя вона не згадувала. Натомість оголосила:

— Наш новий воєвода — Вогнесерд.

Десятки голів повернулись до Вогнесерда, і йому аж стало гаряче під їхніми допитливими поглядами. У вухах стугоніла тиша. Він порпав лапами землю й безгучно благав провідників вести собі Зборище далі…

Розділ 8

Тривожний нявкіт і тупотіння лап серед галявини збудили Вогнесерда. Він закліпав очима, звикаючи до яскравого світла, яке лилося крізь гілля, що нависало над вояцьким кублом.

Зі стіни листя виринула золотава голівка. То була Піскошторма, її блідо-зелені очі захоплено поблискували.

— Ми спіймали Тіньових вояків! — нечутно нявкнула вона.

Вогнесерд зірвався на лапи.

— Що? Де?

— Біля Совиного Дерева, — пояснила Піскошторма і додала: — Вони спали!

В її голосі чулася зневага до вояків, що так знехтували своїми обов’язками.

— Ти сказала Синьозірці?

— Порохошуб їй саме розповідає.

Піскошторма вийшла з вояцького кубла, і Вогнесерд кинувся за нею повз Вітрогона, який саме підвів голову, розбуджений цим гармидером.

Після Зборища Вогнесерд спав неспокійно, вражений гнітючою тишею, якою зустріли звістку про його призначення воєводою. У снах незнайомі коти відверталися від нього, наче від сови лихих передвісток, що летіла лісом тіней. Він сподівався, що дні вигнанця вже далеко позаду, проте викличні погляди лісових котів застерігали про інше. Залишалося тільки сподіватися, що Клани не дізнаються про порушену церемонію назовництва. Це тільки посилить їх неспокій стосовно того, що кицюня замінила шанованого воєводу.

Тепер же перед ним постав іще один виклик. Як він вчинить із ворожими котами, спійманими на Громових землях? Вогнесерд сподівався лише, що Синьозірка буде достатньо спокійна і допоможе йому.

Досвітній патруль стояв кружком посеред галявини. Вогнесерд проштовхався всередину і побачив перед собою двох Тіньових котів, які припали до твердої землі. Їхні хвости були настовбурчені, а вуха прищулені.

Одного вояка він миттю впізнав. То був Дрібнохмар, мурий котик. Вони зустрічались на Зборищі, коли Дрібнохмар був ще кошенятком. Хвостолом змусив його стати новаком, коли йому щойно виповнилося три повні. Зараз він був уже дорослий, проте й досі дрібний, і виглядав доволі паскудно. Хутро Дрібнохмара скуйовдилося, від нього смерділо воронячим їдлом і страхом. Крижі кота були кощаві, ніби крила без пір’я, очі блимали із глибин черепа. Інший Тіньовий вояк виглядав ненабагато краще. «Навряд чи нам випадає остерігатися таких ворогів», — неспокійно подумав Вогнесерд.

Він поглянув на Білошторма, який очолював досвітній патруль.

— Вони кидалися в бійку, коли ви їх знайшли?

— Ні, — зізнався Білошторм, вимахуючи хвостом. — Коли ми їх розбудили, вони благали нас привести їх сюди.

Вогнесерд геть розгубився.

— Благали вас? — перепитав він. — Чого це раптом?

— Де ці Тіньові вояки? — загорлала Синьозірка, пробираючись крізь юрбу котів. Її лице перекосилося від страху та люті. Вогнесерд відчув, як напружився його живіт.

— На нас знову нападають? — прошипіла провідниця до двох нещасних вояків.

— Білошторм надибав їх із патрулем, — швиденько пояснив Вогнесерд. — Вони спали на Громовій території.

— Спали? — форкнула Синьозірка, прищуливши вушка. — Тож на нас напали чи ні?

— Ми знайшли тільки цих вояків, — нявкнув Білошторм.

— Ти певен? — наполягала Синьозірка. — Це може бути пастка.

Дивлячись на цих двох жалюгідних котиків, Вогнесерд нутром розумів: останнє, про що вони думають, то напад. Проте Синьозірка теж не дурниці казала. Мудро було би пересвідчитися, що в лісах не ховаються інші Тіньові коти, чекаючи на сигнал до нападу. Він гукнув Мишошубку і Порохошуба.

— Ви двоє, візьміть кожен по вояку і по новаку. Почніть від Громошляху і пройдіть аж до табору. Я хочу, щоб навіть найменший шматочок землі перерили в пошуках Тіньового Клану.

На превелике полегшення Вогнесерда, обоє вояків негайно підкорилися. Порохошуб узяв Вітрогона і Зололапа, а Мишошубка подала знак Прудколапові та Орлякошубу, після чого всі шестеро котів побігли з табору до лісу.

Вогнесерд повернувся до полонених, які досі налякано тремтіли.

— Що ви робите на Громових землях? — запитав він. — Дрібнохмаре, чому ти тут?

Смугастий кіт дивився великими від жаху очима, і Вогнесерд зловив себе на тому, що співчуває йому. Котик виглядав таким же розгубленим і безпорадним, як і вперше на Зборищі, коли він був іще практично молочним кошеням.

— М… ми з Білогорликом[2] прийшли сюди в надії, що ви дасте нам їжі та цілющих трав, — нарешті вимовив Дрібнохмар.

Громові коти недовірливо зашипіли, і Дрібнохмар позадкував, притискаючись до землі всім своїм кощавим тілом.

Вогнесерд розгублено витріщився на в’язня. Відколи це Тіньові вояки шукають підтримки і допомоги у свого найзапеклішого ворога?

— Вогнесерде, зачекай, — м’яко залунав у нього над вухом голос Попелюшки. Крізь примружені повіки вона розглядала Тіньових вояків. — Ці коти нам не загроза. Вони ж хворі.

Кицька підійшла вперед і носиком делікатно торкнулась передньої лапи Дрібнохмара.

— Його лапа тепла, — нявкнула Попелюшка. — У нього гарячка.

Вона хотіла вже обнюхати лапу другого кота, коли це крізь юрбу проштовхалася Жовтоікла.

— Ні, Попелюшко! — гарикнула вона. — Ану геть від них!

Новачка крутнулась на місці.

— Чого? Ці коти хворі, ми мусимо їм помогти! — вона повернула голову, благально позираючи то на Вогнесерда, то на Синьозірку.

Здавалося, кожен кіт повернувся до провідниці, проте вона просто вражено дивилась на полонених. Вогнесерд бачив, як Синьозірка бореться зі збентеженням і страхом, погляд її був геть розгублений. Він збагнув, що йому потрібно відволікти увагу котів, поки стривожена провідниця збирається з думками.

— Чому ми? Чому ви прийшли на нашу землю? — знову запитав він у двох в’язнів.

Цього разу озвався інший Тіньовий вояк, Білогорлик. У цього чорного кота лапки і груди колись були білі, проте зараз закалялись пилюкою.

— Ви ж допомагали Тіньовому Клану раніше, коли ми вигнали Хвостолома, — тихенько пояснив він.

«А ще Громовий Клан пригрів у себе Тіньового провідника, — неспокійно подумав Вогнесерд. — Чи Білогорлик це вже забув?» А тоді збагнув, що Хвостолом силою робив кошенят новаками і посилав їх