Читати книгу - "Історія України 1945 -1991, Олександр Гребьонкін"

30 липня 1956 року вийшла Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», в якій злочини Сталіна і його оточення пояснювалися як «тимчасове обмеження демократії в умовах жорстокої боротьби з класовим ворогом». Сталін називався значним радянським політичним діячем. Незважаючи на всю важливість Постанови для усього процесу демократизації, вона, в порівнянні з сміливою доповіддю Хрущова на з’їзді,  була кроком назад.

Реакція в УРСР

На Україні частина трудящих, політиків, творчої інтелігенції схвально зустріли критику культу особи Сталіна. Десталінізацію вітали кінорежисер і письменник О. Довженко, поети М. Рильський, В. Сосюра, письменник О. Гончар. В цілому підтримав Хрущова і 1 секретар ЦК КПУ О. Кириченко, хоча він й відмічав холодність прийняття новацій старою гвардією компартійців, які вважали виступ Хрущова на з’їзді  «наклепом на радянський устрій». Деякі неосталіністи навіть виступали за усунення Хрущова і за обрання 1 секретарем ЦК КПРС В. Молотова. Проте ніщо не могло зупинити демократичні процеси. СРСР потребував оновлення.

5. Проведення десталінізації і реабілітації

 Основні заходи по десталінізації

1) демонтаж пам’ятників Й. Сталіну, ліквідації погрудь, зняття портретів;

2) у 1961 році тіло Й. Сталіна винесли з Мавзолею В. Леніна і поховали біля кремлівської стіни;

3) зміна назв міст, селищ, майданів, вулиць, організацій, установ, які носили ім’я Сталіна;

4) демократизація суспільного і культурного життя;

5) прийнято новий статут КПРС, оновлено ¼ складу ЦК і Президії.

Найвищою точкою в процесі десталінізації став XXII з’їзд КПРС, який відбувся в 1961 році. Після нього в Україні, як і в інших республіках, розгорнулася кампанія з демонтажу численних пам’ятників Й. Сталіну. У листопаді 1961 року Сталінську область перейменували в Донецьку, а місто Сталіно (колишня Юзівка) на Донецьк.

 Реабілітація невинно засуджених

У 1954 році сформовано Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР і УРСР. Нові органи були зобов’язані переглянути заведені на громадян політичні справи. Також було створено комісію Президії ЦК КПРС із розслідування злочинів Й. Сталіна.

 Було утворено 90 спеціальних комісій, які розглядали справи репресованих, при необхідності амністували їх (звільняли від покарання) та проводили реабілітацію (заходи з відновлення доброго імені й прав осіб, необґрунтовано притягнутих до кримінальної відповідальності як за життя, так і після їхньої смерті). Одну з перших таких комісій в УРСР очолив чесний і принциповий громадський діяч, поет Максим Рильський.

Перший етап (1953–1956 роки)

У 1953 році звільнили людей з невеликими строками ув’язнення. У 1955 році амністували колабораціоністів, що співробітничали з окупантами в роки війни, але не чинили злочинів. У 1956 році були амністовані народи, які зазнали масової депортації (турки, курди, балкарці, греки; проте кримським татарам поки що заборонили повертатися на батьківщину, але полегшили їх становище).

Також проголошувались амністії для воїнів УПА, які складуть зброю, і тих, хто утримувався в таборах. До 1957 р. було звільнено з тюрем і таборів понад 65 тисяч членів ОУН і бійців УПА. Проте амністія не передбачала повної реабілітації. Звільнені політичні в’язні продовжували носити тавро «ворогів народу». 

В цей період реабілітовано близько 8 тисяч людей. Ліквідовано систему ГУЛАГу, в якому на 1954 р. утримувалося 949 тис. в’язнів.

Другий етап (1956–1959 роки)

Це був період масової реабілітації невинно постраждалих людей. Було реабілітовано і повернуто чесне ім’я відомим українським політичним, військовим, партійним діячам, наприклад, В. Затонському, Ю. Коцюбинському, П. Постишеву, І. Якіру, В. Примакову, Х. Раковському, Е. Квірінгу, С. Косіору, І. Дубовому, В. Антонову-Овсієнку та багатьом іншим. Були реабілітовані діячі культури М. Вороний, О. Вишня, Г. Косинка, М. Ірчан, І. Микитенко, І. Бабель, Л. Курбас та інші. Загалом було реабілітовано 250 тисяч чоловік.

Третій етап (1960 -1986 роки)

З 1960 року процес реабілітації пішов на спад. Так у 1963-1966 роках було реабілітовано лише 80 тисяч чоловік. Далі реабілітували з великими перервами і епізодично. Партапарат СРСР боявся повної демократизації, щоб не кинути «тінь на партію і уряд». Крім того не всі справи розглядалися, часто питання піднімалося лише по заяві родичів, чи партійних діячів. Не були повністю реабілітовані ті, хто постраждав за ст.54 – «інакодумство»). Не були повернені на своє місце проживання й репресовані народи – кримські татари, греки, болгари, німці, турки тощо.