Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Роздял 10. Ярослав

Четвертий поверх. Ще одна сходинка вгору, ще одна версія досконалості, до якої, здавалося б, кожен чоловік прагне: жінки тут і красиві, і розумні, і самостійні. З ними цікаво, вони вільні від стереотипів і знають, чого хочуть. Майже ідеальні співрозмовниці, незалежні й сильні. Якщо подумати, мені й шукати далі не варто — що ще можна бажати? І все ж я стою тут, навпроти однієї з них, і ніяк не можу зрозуміти, чому всередині гучною луною звучить порожнеча?

Вона впевнено дивиться на мене, стримана, майже без усмішки, і киває, вислуховуючи мої невиразні запитання. Її відповіді — чіткі, як у шкільної відмінниці, не викликають жодної думки про жарт у відповідь, не підштовхують мене до запитань про особисте. Усе так гладко, ніби ми ведемо ділову зустріч, а не намагаємося знайти спільну мову, можливо, на все життя. Відчуваю, як починаю губитися.

Може, тут усе, як на співбесіді? Ніби ми підбираємо ідеального партнера за резюме: раз-два-три — годиться, переходимо до наступного етапу. Тільки є одна заковика — я шукаю людину, а не портфоліо, а за цим резюме так складно розгледіти хоч щось живе. Щось, за що хочеться триматися, що не можна взяти, описавши словами «доброта» або «дбайливість».

Адже я згадую своїх батьків. Мама, ледь не наспівуючи, готує на кухні і нібито випадково впускає черпака — тато одразу нахиляється, підбирає його, жартує, а мама удавано бурчить, щоб він не плутався під ногами. Вони обидва чудово знають одне одного, без ідеалу, без зайвих слів. Чи могли вони ось так стояти навпроти одне одного на четвертому поверсі й діловито домовлятися про життя? Ні, життя саме будувалося в них на очах, а не через відбір. Вони самі створювали свою сім'ю, крок за кроком. Так, і через терни йшли, бувало. Але своїм шляхом. Ні мамі, ні татові в голову б не прийшло виставити себе на продаж. Ні в якому форматі!

Я посміхаюся співрозмовниці, і вона відповідає мені ввічливим кивком, трохи схиливши голову. Майже на автопілоті ми закінчуємо розмову, а я занурююся далі, глибше у свої думки. Може, річ у тім, що чимдосконалішою стає моя версія ідеальної жінки, тим більше я розумію, що в ідеалі немає місця для тієї щирості, якої мені хочеться. Може, мені просто потрібно трохи менше досконалості — більше помилок, більше посмішок, більше безглуздих дрібниць. Іду до сходів, стримуючи легкий смішок — якщо Кирило запитає, скажу, що це було дослідження. Яке привело мене в глухий кут. Бо більш живі версії можливих супутниць залишилися на перших поверхах. А туди спуститися вже не можна. Та й не хочеться. Відчуття ніби я застряг між дешевим кафе і дорогим глянцевим журналом.

— Слухайте, — виявляючи, що стою біля чергового адміністратора, — а чи не можна відразу потрапити на шостий або сьомий поверх?

Кароокий співрозмовник, який уже здається мені майже рідною людиною бозна-чому, загадково посміхається і мовчить.

— Ну не знайшов я тут того, що шукав. Буває ж так? — починаю дратуватися від цієї його посмішки, ніби знає всі секрети Всесвіту. — Може ж людина просто піти?

Нарешті він повільно розтуляє вуста і вимовляє всього одну фразу:

— Це як у школі: пропустіть одну тему, і наступна вже не сприйметься...

Спантеличений його відповіддю, слухняно плентаюся до виходу на сходовий марш. Що він має на увазі? Що таке я можу пропустити, якщо просто вийду звідси?

Раптом стривожено озираюся: а мене взагалі випустять?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍