Читати книгу - "Шлюбний договір"

був кулон: чорна перлина на срібному ланцюжку.

У нас, як і у багатьох подружніх пар, з планами на Різдво все непросто. У моїй родині воно відзначалося якось дивно. Батько приходив з роботи, ми всі сідали в машину, потім батько повертався в будинок нібито за гаманцем. Поки ми його чекали, мама вмикала якусь різдвяну пісеньку по радіо, і ми всі разом співали. Потім приходив батько, і ми вирушали на пошуки піци – у святковий вечір майже всі піцерії були зачинені. Після повернення додому ставало ясно, що за час нашої відсутності в будинку побував Санта – під ялинкою були безладно звалені подарунки без упаковки. Ну а далі починалася веремія.

Дитячі спогади Еліс про Різдво були більш традиційними. Діти раніше лягали спати, залишивши Санті печиво, вранці під ялинкою знаходили подарунки, а потім усі йшли на службу до церкви.

У перше спільне Різдво ми вирішили, що по непарних роках будемо відзначати свято так, як було у мене, а по парних – як у Еліс. Але забавно було, що стосовно святкового столу Еліс завжди мені поступалася: піцу вона любить так само сильно, як і я. Зараз рік був парний, тому подарунки треба було загорнути.

Весь день я тинявся будинком, очікуючи дружину. Поприбирав, подивився стару різдвяну комедію. О сьомій годині Еліс ще не було.

Я вже почав дратуватися, що піци нам сьогодні не бачити, коли почув, як відчиняються ворота в гаражі. Потім сходами застукали підбори, а з коридора повіяло ароматом піци. У Еліс в руках була велика коробка з «пепероні», на якій лежало кілька загорнутих подарунків.

– Яка краса! – сказав я, побачивши блискучий обгортковий папір, химерні зелені банти і знайомий золотий логотип.

Напевно, згадавши зранку про Різдво, Еліс заскочила в сувенірну лавку при музеї.

Поки вона відкривала коробку і розкладала піцу по тарілках, я помітив у неї на руці браслет, якого раніше не бачив. Сучасний, чи то з пластика зі сріблястим покриттям, чи то з алюмінію. Широкий і стильний. Я не бачив застібки, тому незрозуміло було, як він одягається, і головне – як знімається. Сам по собі гарний, але дивно, що вона взагалі знайшла час заїхати в магазин за якоюсь дрібничкою.

– Гарний браслет, – сказав я. – Купила в Музеї сучасного мистецтва?

– Нє, – відповіла Еліс, згортаючи шматок піци перед тим, як відправити його в рот. – Подарували.

– Хто? – запитав я, думаючи, що, напевно, той кучерявий з роботи, Дерек Сноу.

– Вівіан.

– А-а, – протягнув я з полегшенням. – Мило з її боку.

– Взагалі-то не дуже.

– Чого?

Вона прожувала піцу, потім сказала:

– Обід був дивним. Більше ніж дивним. Тільки мені заборонили тобі розповідати, і я не хочу, щоб у тебе були неприємності.

Мені стало смішно.

– Вівіан не схожа на агента гестапо. Впевнений, що все буде гаразд. Що вона сказала?

Еліс насупилася і почала нервово погладжувати браслет.

– Схоже, я вправду дуже багато базікала під час вечірки.

– Тобто?

– За словами Вівіан, комусь із гостей здалося, ніби шлюб у мене не на першому місці, і керівництву «Договору» надійшла скарга.

Я припинив жувати.

– Скарга? Що це означає?

– Хтось, бачте, проявив дружню заклопотаність, – сказала Еліс, як і раніше погладжуючи браслет. – Простіше кажучи, настукав.

– Куди? – здивувався я.

– До штабу їхнього, що б це не означало.

– Це що, жарт такий?

Еліс похитала головою.

– Я теж спочатку думала, що Вівіан мене розігрує. Виявилося, що ні. У «Договору» є свій суд, який розглядає справи учасників і навіть призначає штрафи і покарання.

– Покарання? Та годі тобі! Я думав, «Кодекс» не треба розуміти буквально.

– Схоже, що треба. У них там суцільно терміни з кримінального права.

– Хто ж на тебе настукав?

– Не знаю. Скарга була анонімною. Вівіан сказала, що якби я прочитала весь «Кодекс», то зрозуміла би. Кожен учасник «Договору» зобов’язаний повідомляти керівництво про все, що викликає у нього занепокоєння і може негативно вплинути на інших учасників або їхні подружні стосунки. Вівіан усе повторювала, що та людина накатала на мене скаргу з «дружніх міркувань».

– Але хто це міг бути?

– Не знаю, – повторила Еліс. – Я грішу на свою розмову з одним з гостей з французьким акцентом.

– Ага, його звали Гай, – згадав я. – А дружину – Елоді. Він адвокат. Міжнародне право. Елоді – заступник когось там у французькому посольстві.

– Точно, він усе питав мене про фірму, які справи я веду і скільки годин на день працюю. А я відповіла, що пропадаю на роботі й не висипаюся. Пам’ятаю, він на мене осудливо зиркнув, коли я сказала, що іноді ми через це дуже пізно вечеряємо. Я-то думала, він мене розуміє – сам же юрист.

Еліс зблідла. Вона була виснажена від недосипу і втоми. Я поклав їй іще шматочок піци.

– Це дивно, чи не так?

– Цей наш «друг» написав, що ми обидва йому подобаємося, і видно, що ми хочемо жити разом довго і щасливо, але у нього виникли побоювання, що я витрачаю дуже багато сил і часу на роботу. За словами Вівіан, це поширена проблема.

– Сподіваюся, ти сказала Вівіан, що те, скільки ти працюєш, нікого не стосується.

Але, поглянувши на її лице, я зрозумів, що нічого подібного вона не сказала.

– У неї був з собою «Кодекс». Мабуть, мене звинувачують у порушенні розділу 3.7.65: «Пріоритети». Ніяких злочинів я поки не скоювала, проте інформатор висловив стурбованість, що можу скоїти, якщо ніхто не втрутиться.

20

Як не дивно, Різдво і наступні кілька днів після нього пройшли в блаженному спокої. Клініку ми з партнерами закрили на тиждень. Це було щось на кшталт відпустки в нагороду за складний, але дуже плідний рік.

Нам удалося напрацювати собі ім’я і поліпшити матеріальне становище клініки. У серпні ми повністю викупили будівлю – симпатичний котедж у вікторіанському стилі. Наше дітище подолало перші труднощі і, схоже, міцно стало на ноги.

Однак на шостий день свят блаженство закінчилося. Я прокинувся о пів на шосту ранку. Біля ліжка стояла Еліс з моїм телефоном у руці. На ній було два рушники – один обгорнутий навколо грудей, інший зав’язаний тюрбаном навколо голови. Вона смачно пахла лимонно-ванільним лосьйоном, від запаху якого я завжди