Читати книгу - "Невидимі сліди, Марі-Анна Харт"

Вона ненавиділа себе, як ніколи раніше. Чому вона не могла просто залишити все як є? Чому вона вирішила поїхати сюди, навіщо вона намагалася бути такою важливою для інших? Від думок про це її серце стискалося ще більше. Може, їй не варто було говорити ці слова, не варто було відкривати себе таким чином перед ним. Їй не треба було приїжджати сюди, а зараз все здається ще важчим, ніж було до цього.

Йєн провів цілий день у гнітючій тиші. Після розмови з Кейт його не полишало відчуття внутрішньої напруги, яке розповзалося по всьому тілу важким тягарем. Він намагався зайняти себе хоч чимось — складав речі, перевіряв спорядження для поїздки, навіть кілька разів виходив на терасу, вдихаючи холодне гірське повітря, — але це не допомагало.

Почуття провини й безпорадності пригнічувало його, мов темна хмара, що нависла над головою. Йєн не міг позбутися думки, що сказав щось не те, що, можливо, змусив Кейт почуватись ще гірше. Він постійно повертався до їхньої розмови в голові, намагаючись віднайти момент, коли все пішло не так.

Але відповіді не було.

Зрештою, він просто сів на край ліжка, втупившись у порожній простір перед собою. Тиша кімнати здавалася оглушливою, кожна дрібниця видавалася надто голосною — скрип підлоги, вітер за вікном, навіть його власне дихання.

Йєн підвівся й підійшов до вікна, спостерігаючи, як сутінки повільно огортають гори. Світло дня згасало, залишаючи навколо тільки темряву, яка, здавалося, віддзеркалювала його власний стан.

Що я роблю? Навіщо це все? — питав він себе знову і знову, але відповідь губилася в нескінченному вирі думок.

Йому хотілося поговорити з нею ще раз, пояснити, що насправді відчуває, але він боявся знову щось зруйнувати. У цей момент він відчував себе безсилим перед її мовчанням і своїми власними страхами.

Увечері він вирішив написати Оліверу: "Привіт, знаю, що це може звучати дивно, але чи не хочеш ти сьогодні переночувати у мене? Ввечері ми могли б троє сісти, випити щось або просто пограти в гру. Це допоможе трохи зменшити напругу. Ми сьогодні із Кейт поговорили, і все стало гірше, ніж було раніше. Твоя присутність дійсно могла б полегшити ситуацію."

Олівер відповів через кілька хвилин: "Я не нянька і не психолог, але якщо ти дійсно хочеш, щоб я прийшов, то не відмовлюсь від такої пропозиції.»

Йєн відчув полегшення, коли почув звук машини Олівера, що під'їхала до будинку. Він виглянув у вікно й побачив, як старий друг дістає з багажника коробки з піцою та пакет із напоями. Знайомий вигляд Олівера здався Йєну майже рятівним. Він швидко спустився сходами вниз, відчинив двері і побачив перед собою усміхнене обличчя Олівера.

— Нарешті ти тут, — сказав Йєн, ховаючи втому за напускною радістю.

— Я ж обіцяв. Як ви тут? — Олівер коротко оглянув Йєна, вловивши в його погляді прихований неспокій. — Привіз піцу. Відволічемося трохи від усіх дурниць.

Йєн мовчки взяв коробки і кивнув, запрошуючи Олівера всередину. Вони пройшли до кухні, і вже за кілька хвилин аромат піци розвіяв холодну атмосферу дому. Але навіть це не змогло повністю розвіяти напругу, що зависла в повітрі.

— Я покличу Кейт, — сказав Йєн, кладучи коробку на стіл.

Він зупинився на сходах, вагаючись. Його кроки по дерев’яних сходах звучали тихо, але в його голові вони здавалися голосними й важкими. З кожним кроком усе більше зростало хвилювання.

Підійшовши до дверей кімнати Кейт, Йєн постукав. Легкий звук удару розтанув у тиші. Він почекав кілька секунд, прислухаючись. Ніякої відповіді.

Може, вона спить? Чи просто не хоче зі мною говорити? — ці думки змішувалися з його внутрішньою тривогою.

Він постукав ще раз, трохи сильніше. Але знову нічого.

Йєн нервово потер долоні, відчуваючи, як хвилини чекання розтягуються в нескінченність. Його думки невпинно крутилося навколо того, як усе могло б бути між ними після тієї складної розмови.

Він знову підняв руку, щоб постукати втретє, але зупинився, коли двері раптово прочинилися.

Кейт стояла на порозі. Її погляд був трохи розсіяний, очі виглядали втомленими, волосся скуйовджене. Вона явно щойно прокинулася.

— Вибач, що розбудив тебе, — сказав Йен, обережно дивлячись на неї, намагаючись не порушити цей крихкий момент. — Мій друг Олівер прийшов в гості. Я хочу запропонувати тобі спуститися вниз, поїсти піцу і пограти в більярд. Може, це допоможе розрядити атмосферу.

Кейт зробила коротку паузу, збиравши сили для відповіді. Вона могла відмовити, але це б зробило ситуацію ще більш напруженою. Врешті, після того, як на кілька секунд затримала погляд на Йені, вона відповіла:

— Добре, через кілька хвилин я спущуся.

Йен почув її відповідь і, хоча в її голосі все ще звучала певна стриманість, це хоч якось заспокоїло його. Він відчув полегшення і вийшов з кімнати, поспішаючи вниз, де Олівер уже налаштовував більярдний стіл. Він хотів, щоб цей вечір став хоч трохи легшим для них обох.