Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

13

Олівер

 

Коли я нарешті припаркувався біля будинку, руки ще трохи тремтіли від адреналіну. Я просидів у машині хвилину, вдихаючи на повні груди, приводячи думки до ладу. Гонитва, люди Андрія, той факт, що вони знали, де мене шукати… Це все означало, що я занадто швидко опинився в самісінькому центрі цієї історії.

 

Я піднявся у квартиру, очікуючи, що Ліна вже спить. Але коли відкрив двері, побачив, як вона сидить на дивані, закутавшись у плед. Виглядала вона краще, ніж коли ми зустрілися вперше, але її обличчя все ще було напружене.

 

— Ти довго, — сказала вона замість привітання.

 

Я зітхнув і зачинив за собою двері.

 

— Довго, бо… цікава ніч, — буркнув я, проходячи в кухню і наливаючи собі склянку води. Випив одним ковтком. — Я мав… гості.

 

Ліна насторожилася.

 

— Які ще гості?

 

Я кинув на неї погляд і побачив, як у її очах промайнуло занепокоєння. Вона знала відповідь ще до того, як я її озвучив.

 

— Люди Андрія, — сказав я.

 

Ліна витримала паузу, потім зняла плед і встала, обійшовши диван.

 

— Що сталося?

 

Я потер шию і вирішив не грати в мовні ігри. Українська була для мене складною, і я сам не помітив, як перейшов на англійську. І яким було моє здивування, коли дівчина відповіла мені. Вона знала мову і це неабияк полегшувало мені життя.

— Ти щось приховуєш, — сказав я, уважно спостерігаючи за її реакцією. — Але мені треба знати: що йому від тебе потрібно?

 

Ліна не зреагувала, не спробувала заперечити чи попросити перейти назад на українську. Навпаки.

 

— Я не знаю, — відповіла вона так само англійською.

 

Я примружився.

 

— Ти добре говориш англійською.

 

— Звісно. Я три роки навчалася в Лондоні. Мій батько хотів, щоб я отримала хорошу освіту.

 

Я кивнув. Це спрощувало ситуацію.

 

— Тобто ти справді не знаєш, чого він хоче? — запитав я. — Не вірю.

 

Ліна нервово провела пальцями по волоссю.

 

— Якби я знала, я б тобі сказала. Ти думаєш, мені подобається бігати в весільній сукні й застрибувати в машини до незнайомців?

 

Я зітхнув і сів на диван, жестом запрошуючи її зробити те ж саме.

 

— Гаразд, давай розберемося.

 

Я витягнув телефон і відкрив кілька файлів, які встиг розкопати про Андрія та її батька.

 

— Твого батька, — я показав їй на екрані фото статті про Вадима Соколовського, — заарештували за фінансові махінації. Але до цього він займався не зовсім легальним бізнесом. Офшори, зниклі гроші, підозрілі угоди.

 

Ліна насупилася.

 

— Я знаю.

 

— Але ось що цікаво, — продовжив я, — деякі з цих угод пов’язані з компаніями, які займалися не лише фінансами. Контрабанда, підроблені тендери, підкуп чиновників.

 

Ліна напружилася.

 

— А твій друг Андрій, — я переключився на інший файл, — теж не простий бізнесмен. У нього зв’язки з людьми, які займаються всім, що тільки можна уявити: від фальшивих документів до викрадень людей.

 

— Дякую, що розповів мені те, що я і так знаю, — саркастично відповіла Ліна.

 

Я не звернув уваги на її тон.

 

— Але ось що важливо. Кілька років тому твій батько нібито перевів величезну суму грошей на рахунок компанії, яка… просто зникла.

 

Ліна підняла голову.

 

— Що?

 

— Компанія зникла. А разом із нею — гроші.

 

Вона виглядала так, ніби почула це вперше.

 

— Андрій думає, що ти знаєш, де вони, — сказав я.

 

Вона засміялася, але без радості.

 

— Це смішно. Якби в мене були якісь гроші, я б не опинилася в такій ситуації.

 

Я дивився на неї, намагаючись зрозуміти, бреше вона чи ні.

 

— Ти впевнена?

 

Вона видихнула.

 

— Я не знаю, чого він хоче. Але я знаю точно: у мене немає ніяких грошей.

 

Я кивнув, хоча сумніви залишалися.

 

— Це погано. Бо він думає інакше.

 

Ліна провела руками по обличчю.

 

— І що тепер?

 

Я нахилив голову.

 

— А тепер я з’ясую, що насправді відбувається.

 

Я вийшов на балкон і закурив. Мені треба було освіжити думки, але спокій не приходив. Люди Андрія, а я впевнений що саме вони за мною гнались, стежили за мною від самого клубу. Це означало, що вони могли знати про Ніка та Кіра. І якщо я не вийшов би з тієї гонитви, то або мене б уже не було, або, що ще гірше, вони могли б дістатися до моїх друзів.

 

Я дістав телефон і набрав Ніка. Він узяв слухавку майже одразу.

 

— Ну що, живий? — голос у нього був спокійний, але я чув у ньому напруження.

 

— Живий. Але є проблема.

 

— Це ж не новина, Олівере.

 

— Вони стежили за мною від клубу, — сказав я, затягуючись. — Від самого клубу, розумієш?

 

Настала коротка пауза.

 

— Тобто вони знають, що ти був зі мною і Кирилом?

 

— Саме так.

 

Нік тихо вилаявся.

 

— Це означає, що нам усім варто бути обережнішими.

 

— Не тільки це, — я скинув попіл у попільничку. — Якщо Андрій вважає, що Ліна щось знає, то в нього тепер є дві цілі: вона і я. Але якщо він знає про мене, значить, скоро він вийде і на вас.

 

— Це ми вже проходили, — сухо відповів Нік. — Але що ти пропонуєш?

 

Я глянув через плече на квартиру. Ліна все ще сиділа на дивані, її руки були схрещені на грудях, а погляд спрямований у вікно. Вона виглядала втомленою, але не розбитою.

 

— У квартирі небезпечно, — сказав я. — Нам потрібне місце, де сховатись, поки не знайдемо ці гроші або не зрозуміємо, що насправді шукає Андрій. Ваш будинок не підходить. Це буде перше місце, де будуть шукати. Він знає, що я в Україні недавно, значить, я або в готелі, або у друзів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍