Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 10. Нові вороги

Глава 10. Нова посада = нові вороги? 

 

Корпоративи – очевидно не моя улюблена розвага. Фальшиві усмішки, тости, які насправді нічого не значать, і нескінченні розмови про успіхи компанії. Але відмовитися я не могла. Тому довелося одягнутися відповідно: ніжно-рожевий костюм, трохи яскравіший макіяж, блискучі підбори. Лінь теж виглядала приголомшливо – її срібний костюм у паєтках відблискував у світлі люстр, привертаючи погляди.

– Ось, – Лінь простягнула мені келих шампанського. – Розслабся хоч трохи.

Я взяла келих, ковтнула напій і оглянула приміщення. Наш відділ сидів окремо, а Луїза, як завжди, кривила носа при моєму вигляді. За цей тиждень я змогла завоювати довіру команди, але не її. І знаєте що? Мені вже навіть було байдуже.

А потім я побачила Еміра. Він стояв у дверях і уважно оглядав зал, ніби когось шукав. Його завжди спокійний, впевнений погляд сьогодні був іншим – напруженим, гострим.

Я провела пальцем по піджаку, відчуваючи, як всередині з’являється дивне передчуття. Тиждень тому ми пили каву в моїй квартирі, і той момент досі здавався мені теплим спогадом. Але зараз щось не так. Його погляд інакший. 

– Щось сталося, – прошепотіла я собі під ніс.

– Що? – Лінь запитально глянула на мене.

– Нічого. Я зараз, – сказала я, залишаючи келих на столику.

Я пішла за Еміром, який уже зник у коридорі. Назвала його ім’я, але він навіть не зупинився. Просто відчинив двері свого кабінету й увійшов.

Я зачинила двері за собою.

– Що сталося?

Він стояв спиною до мене, спершися руками об стіл, і мовчав кілька секунд, ніби зважував, чи варто взагалі говорити.

– Це не те місце, де я хотів би зараз бути, – нарешті промовив він, не підводячи голови.

– Повір, я теж, – я зітхнула й схрестила руки на грудях. – Але щось мені підказує, що справа не лише в корпоративі.

Емір повільно обернувся. Його темні очі уважно вивчали мене, перш ніж він зробив крок вперед.

– Ти помітила, що за нами спостерігають?

Я застигла.

– Що?

– Останні кілька днів я помічав дивні речі. А сьогодні… – він на мить затнувся. – Я впевнений, що нас хтось цілеспрямовано відстежує.

У повітрі зависла тривожна тиша.

Я відчула, як всередині все стискається.

– Відстежує? – повторила я, намагаючись осмислити його слова.

Емір кивнув, підійшов до вікна й обережно відхилив штору.

– Дивні збіги, – пояснив він. – Одного разу я помітив чорний седан біля офісу. Він стояв там дві години. Потім я бачив його біля ресторану, де обідав. А сьогодні – той самий автомобіль був припаркований біля входу в компанію.

Мене немов ударило струмом.

– Ти думаєш, це хтось із конкурентів?

– Можливо, – він розвернувся до мене. – Але мені здається, що справа не лише у бізнесі.

Я облизала пересохлі губи.

– Ти впевнений, що це не просто збіг?

Емір уважно на мене подивився, і в його очах промайнуло щось схоже на турботу.

– Я не можу бути впевненим. Але щось мені підказує, що краще не ігнорувати це.

Мої пальці інстинктивно стиснулися в кулак.

– Ти маєш план?

Він зітхнув і провів рукою по волоссю.

– Спочатку я хотів просто не звертати уваги. Але тепер, коли це повторюється… – він на мить замовк. – Нам потрібно бути обережними.

Я повільно кивнула.

– І що ти пропонуєш?

Емір глянув мені просто в очі.

– Діяти разом.

Я відчула, як у мене стислося всередині. Щось у його голосі, у виразі обличчя змусило мене напружитися ще більше.

– Діяти разом? – перепитала я.

– Так, – він зробив ще один крок до мене, і між нами залишилося зовсім мало простору. – Я не знаю, хто за цим стоїть, але якщо це хтось із конкурентів, вони можуть грати нечесно. Якщо хтось із компанії – це ще небезпечніше. А якщо… – він замовк, стискаючи щелепи.

– Якщо що? – мій голос звучав тихо, але напружено.

Емір подивився на мене так, що по спині побігли мурахи.

– Якщо це пов’язано з тобою.

Мене наче холодною водою облило.

– Зі мною?!

– Подумай, Делайло, – він схрестив руки на грудях. – Ти отримала підвищення, почала керувати проектом, до цього майже не мала влади в компанії. А тепер… У тебе з’явилися вороги.

Я зробила крок назад, намагаючись осмислити його слова.

– Луїза, – вирвалося у мене.

Емір кивнув.

– Вона одна з тих, хто явно тобі не радий. Але я не думаю, що вона здатна на щось серйозне. А от хто ще?

Я з силою видихнула, намагаючись заспокоїтись.

– Отже, ти вважаєш, що мені теж загрожує небезпека?

– Не хочу нікого лякати передчасно, – він уперся долонями в стіл, – але так.

Я мовчала, переварюючи сказане.

– Тому я хочу, щоб ти була обережною, – додав він.

Я глянула йому у вічі й побачила там щось, що змусило мене ще більше хвилюватися.

Він не просто підозрював, що щось не так.

Він боявся за мене.

Я провела рукою по обличчю, змушуючи себе думати раціонально. Так, ситуація напружена. Так, є ризики. Але паніка не допоможе.

– Добре, – я підняла голову, зустрічаючи його погляд. – Я буду обережною. Але, Еміре… Якщо ти щось дізнаєшся, я хочу знати про це першою.

Його губи ледь помітно смикнулися.

– Домовились.

Я кивнула, розвернулася і пішла до дверей. Але щойно я вийшла в коридор, як помітила знайому постать.

Лукас.

Він стояв біля дверей, ніби щось обмірковував, а коли побачив мене – зробив вигляд, що просто проходив повз.

– Лукас? – я зупинилася, звузивши очі. – Що ти тут робиш?

Він почухав потилицю, ніби вагаючись із відповіддю, а потім все ж сказав:

– Чекав на тебе.

Я підняла брову.

– Чекав?

– Так, – він трохи ніяково глянув на двері кабінету Еміра. – Хотів запитати, що ти там робила.

Я внутрішньо напружилася. Не хотіла зараз ні виправдовуватись, ні пояснювати щось.

– Нічого важливого, – я махнула рукою. – Але знаєш що? Давай краще вип’ємо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍