Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Розділ 18: Голоси тепла

Аліна повільно прокидалася, занурена в м’яке тепло ковдри. Спершу вона не одразу згадала, де знаходиться. М’який диван, чужа кімната — тут було дуже затишно. І тоді її слух уловив тихі голоси з кухні. Сміх. Знайомий голос Тараса. Потім — дзвінкий, радісний голос Максима.

Вона мимоволі усміхнулась. Її тіло ще не хотіло вставати, але щось у цій буденності ранку гріло більше, ніж будь-яке сонце. Вона обережно сіла, ковдра ковзнула по плечах, а волосся трішки розпатлано впало на обличчя.

— Тато, а можна ще млинців? — долинуло з кухні.

Аліна завмерла, на мить відчула щем. Вона ще не була мамою, і не знала, чи колись буде, але в цьому запитанні, в цій безтурботності дитини було щось таке, чого вона давно не відчувала — справжнє життя. Справжній ранок. Без тривоги. Без дзвінків, що ріжуть душу.

— Якщо ти скажеш "будь ласка", то можна навіть два! — жартома відповів Тарас.

Аліна встала, нога нагадала про себе несильним болем, Аліна зрозуміла, що з нею все нормально, поправила волосся і вийшла на кухню. Картина перед нею змусила серце стискатися — Тарас у футболці з борошном на щоках, Максимко, що нетерпляче тупцяв біля столу, а на сковорідці шкварчали млинці.

— Добрий ранок, — промовила вона тихо, з легкою усмішкою.

— Аліна! — радісно вигукнув Максимко. — Ми робимо млинці! Хочеш?

Тарас обернувся, побачивши її, і очі його на мить пом’якшали ще більше.

— Доброго ранку, — сказав він. — Виглядаєш значно краще. Як спалося?

— Спокійно, — відповіла вона, і це слово не було випадковим. Уперше за довгий час їй справді вдалося відпочити.

Вона сіла до столу, а Тарас поклав перед нею тарілку з першим млинцем і підморгнув.

— Найкращим гостям — найсвіжіше.

Аліна усміхнулась. Цей ранок був наче подарунок. І хоч вона знала, що попереду ще багато розмов, рішень і змін — зараз їй просто хотілося побути тут. В цій простій, тепло-запашній звичайності.

Тарас сидів навпроти, спостерігаючи за Аліною, поки вона обережно відкушувала млинець. У його погляді було щось більше, ніж просто турбота — мовчазне тепло, яке огортало її краще за будь-яке слово.

— Тобі личить посмішка, — сказав він м’яко.

Аліна здивовано підняла на нього очі, в куточках яких ще залишалася втома, але вже не біль. Її щоки злегка порожевіли — від теплоти його тону чи від чогось глибшого всередині.

— Це, мабуть, тому, що я вперше за довгий час відчула… затишок, — зізналася вона, ковтаючи слова майже так само обережно, як і чай.

Максимко, зайнятий своїми млинцями, раптом глянув на них обох і сказав:

— Ви схожі на друзів. Або як у мультиках — коли всі щасливі.

Це змусило Тараса і Аліну розсміятися. Але у сміху було щось більше — легкість, яку вони обоє давно не відчували.

Коли сніданок закінчився, Максимко пішов гратися у кімнату, залишивши дорослих у теплій тиші.

Аліна повернулася до Тараса. Її голос був м’яким, трохи хрипким від емоцій.

— Я думала, що після вчорашнього мені буде ще важче. Але ти… ти ніби тримаєш мене, навіть коли нічого не говориш. Це… не просто. І не звично.

Він дивився на неї уважно, не відводячи погляду.

— Я просто хочу, щоб ти знала: тобі не треба нічого доводити. Не мені, не брату, не світу. Можеш бути собою. І цього досить.

Вона мовчала кілька секунд. А потім підійшла і сіла біля Тараса. Подивилась у його очі. Тарас нахилився і поцілував Аліну. Їхній поцілунок був обережним. Але в ньому було все: і страх, і ніжність, і надія.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍