Читати книгу - "Похований велетень"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я гадав точнісінько так само, принцесо. Прислухаймося до поради доброї пані й рушаймо, якщо ти все ще пам’ятаєш дорогу.
Але саме тієї миті юрба зашуміла. Невдовзі шум доповнили схвальні вигуки, і натовп знову сколихнувся, наче намагаючись змінити свою форму. Відтак юрба почала рухатись, а воїн і двоє його напарників стояли майже в самому її центрі. Залунало тихе скандування, і незабаром його підхопили глядачі, котрі стояли в тіні, включно зі знахаркою. Процесія просувалась у напрямку Акселя та Беатрис, і, хоча світло багаття й залишилося позаду, декілька смолоскипів рухалися разом із людьми, завдяки чому Акселеві вдалося вловити вирази декількох облич: хтось був наляканий, хтось — навпаки — мав піднесений настрій. Щоразу, коли смолоскип освітлював воїна, той випромінював спокій і лише переводив погляд із боку в бік, аби прийняти слова підтримки та настанови, а рука його знову лежала на руків’ї меча. Процесія пройшла повз Акселя й Беатрис, потому між рядами хатинок і зникла з очей, хоча стишене скандування було чути ще досить довго.
Можливо, пригнічені загальною атмосферою, протягом якогось часу ні Аксель, ані Беатрис не рухалися. Потому Беатрис почала випитувати у знахарки, як найліпше дістатися до громадського дому, й Акселеві здалося, що жінки чомусь узялись обговорювати дорогу до якогось зовсім інакшого місця, бо вони вказували і махали руками у бік пагорбів над селом.
Урешті-решт подружжя вирушило до місця ймовірної ночівлі тільки тоді, коли на село опустилася тиша. Віднаходити дорогу в темряві стало ще складніше, ніж перед тим, а смолоскипи, які де-не-де горіли на поворотах вулиць, своїми тінями неначе тільки збивали з пантелику. Аксель і Беатрис рухались у напрямку, протилежному до того, куди пішла юрба, й будинки, які траплялися на шляху, були темні та без помітних ознак життя.
— Іди повільно, принцесо, — тихо сказав Аксель. — Якщо хтось із нас спіткнеться й упаде на цій стежці, то не думаю, що знайдеться хоча б одна душа, яка прийде нам на допомогу.
— Акселю, мені здається, ми знову збилися з дороги. Повернімося до останнього повороту, і цього разу я вже точно знайду шлях.
З часом стежка вирівнялась, і вони зрозуміли, що йдуть уздовж огорожі, якою по периметру було захищене село і яку вони бачили з пагорба. Загострені стовпи нависали над ними і були на один відтінок темніші за нічне небо. Через якийсь час Аксель почув, як звідкись ізгори до них долинає чиєсь бурмотіння. А потому помітив, що вони вже не самі: високо на захисному валі, через рівні проміжки, бовваніли силуети, які виявилися людьми, котрі вдивлялись у чорну порожнечу понад огорожею. Аксель ледве встиг поділитися цим спостереженням із Беатрис, як вони почули за спиною кроки, які ставали все гучнішими та чисельнішими. Подружжя пришвидшило крок, але тепер поруч із ними рухався смолоскип, і навколо них швидко закружляли тіні. Спершу Акселеві здалося, що вони натрапили на групу селян, котрі вийшли у протилежному напрямку, та потому він помітив, що їх із Беатрис оточили. Саксонські чоловіки різного віку й тілобудови, одні зі списами, інші з мотиками, зі серпами та ще з якимись інструментами, зусібіч обступили подружжя. До прибульців озвались одночасно декілька чоловіків, і, здавалося, людей навколо все більшало. Аксель відчув, як йому в обличчя вдарив жар смолоскипів, і, притиснувши до себе Беатрис, спробував поглядом виловити в натовпі лідера, та це йому не вдалося. Навіть більше: всі обличчя видавали жахливу паніку, й він усвідомив, що будь-який непродуманий рух може призвести до катастрофи. Аксель відтягнув Беатрис якнайдалі від молодого хлопця з особливо божевільним поглядом, котрий стрясав у повітрі ножем, і почав копирсатись у пам’яті в пошуках якоїсь фрази по-саксонськи. Так нічого й не пригадавши, він обмежився заспокійливими звуками, якими зазвичай утихомирювали непокірного коня.
— Акселю, перестань, — прошепотіла Беатрис. — Нічого співати їм колискові — вони за це не подякують.
Вона звернулася по-саксонськи спочатку до одного чоловіка, потому до другого, та загальний настрій від цього не покращав. Залунали сердиті вигуки, і чийсь пес, тягнучи за собою шнурок, продерся крізь лави людей, аби загарчати на чужинців.
Раптом напруження силуетів навколо Акселя та Беатрис водночас немовби ослабло. Голоси поступово затихнули, поки залишився звучати лишень один, який сердито щось кричав, але лунав десь іздалеку. Коли голос наблизився, натовп розступився, щоби пропустити кремезного викривленого чоловіка, котрий почовгав на світло, спираючись на товстий посох.
Він був уже в літах. Попри те, що спина його була майже пряма, шия та голова чоловіка піднімалися над плечима під надзвичайно химерним кутом. А проте складалося враження, що всі присутні корилися його владі, — навіть пес перестав гавкати і зник у темряві. Попри своє обмежене розуміння саксонської мови, Аксель усе-таки здогадався, що лють викривленого чоловіка лише почасти викликана ставленням селян до чужинців: він дорікав їм за те, що вони покинули сторожові пости. Обличчя, освітлені смолоскипами, зовсім посумніли, хоча сум цей і було змішано зі спантеличенням. Голос розгніваного старійшини гримів дедалі гучніше, і під цей супровід чоловіки немовби повільно щось пригадували й один по одному повертались у нічну темряву. Та навіть коли з очей зник останній із них і вже чути було лише стукіт ніг по драбинах, викривлений старигань і далі сипав образи їм услід.
Нарешті він повернувся до Акселя та Беатрис і, перейшовши на їхню мову, без жодного акценту сказав:
— Як вони могли забути навіть це! Вони ж бо щойно провели в похід воїна та двох односельців, аби ті зробили те, на що жодному з них не вистачило сміливості? Це сором так затьмарює їхні спогади чи просто страх?
— Айворе, вони перелякані до смерті, — сказала Беатрис. — Якби між ними зараз упав павук, вони би кинулися роздирати одне одного на шматки. Нікудишній загін ви вислали, щоби нас тепло зустріти.
— Пані Беатрис, прийміть мої вибачення. І ви також, пане. За звичних обставин вас зустріли би зовсім інакше, та, як бачите, ви прибули сюди в ніч, сповнену страху.
— Айворе, ми загубили дорогу до громадського дому, — сказала Беатрис. — І ми були би невимовно вдячні, якби ви вказали нам шлях до нього. Особливо після такого прийому нам із чоловіком кортить якнайшвидше отримати дах над головою і нарешті перепочити.
— Друзі, я би дуже бажав пообіцяти вам теплий прийом у громадському домі, та цієї ночі неможливо передбачити, що заманеться витворити моїм сусідам. Було би простіше,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Похований велетень», після закриття браузера.