Читати книгу - "Похований велетень"

якби ви та ваш добродій-чоловік погодилися переночувати під дахом мого дому, де — я певен — вас не потривожать.

— Ми охоче приймемо ваше запрошення, пане, — вперше втрутився в розмову Аксель. — Нам із дружиною дуже потрібен перепочинок.

— Тоді, друзі мої, прямуйте слідом за мною. Поки ми не дістанемося до мого дому, тримайтеся якомога ближче до мене і голосно не розмовляйте.

Вони йшли в темряві за Айвором, аж поки дісталися до будинку, який, хоч і споруджений так само, як інші, та все-таки був більший за сусідні й стояв окремо. Усередині, куди вони зайшли крізь низьку арку, повітря було наскрізь просякнуто димом, і, хоч Акселеві від цього і стиснуло груди, їх усе-таки огорнув затишок тепла та гостинності. Посеред кімнати жеврів вогонь, який зусібіч оточували ткані килими, тваринячі шкіри та меблі з дуба і ясена. Поки Аксель діставав із подорожніх клунків ковдри, Беатрис полегшено опустилась у крісло-гойдалку. Втім, Айвор так і залишився стояти біля одвірка, і вираз його обличчя був стурбований.

— Ставлення, яке до вас щойно виявили, — сказав він, — від однієї згадки про нього мене трусить від сорому.

— Пане, будь ласка, не згадуймо про це, — мовив Аксель. — Ви виявили до нас більше доброти, ніж ми заслуговуємо. Ми прибули цього вечора саме вчасно, щоби побачити, як відважні чоловіки вирушають на небезпечне завдання. Тому чудово розуміємо той страх, який зависнув над селом, і ми не дивуємося з безглуздої поведінки декотрих тутешніх селян.

— Якщо ви, чужинці, так добре пам’ятаєте наші власні біди, то як може бути, що ці розтелепи вже встигли їх забути? Їм пояснили так, що й дитина зрозуміла би: будь-що утримувати свою позицію на огорожі. Від цього залежить безпека всіх мешканців, не кажучи вже про необхідність прийти на допомогу нашим героям, якщо ті опиняться біля воріт, переслідувані чудовиськами. І що ж вони роблять? Варто двом чужинцям пройти повз них, як усі накази миттю вилітають їм із голів разом із причинами, чому вони ці накази отримали, й вони кидаються на вас, наче ошалілі вовки. Я б уже почав сумніватися, чи сам бува не зсунувся з глузду, чи чогось не переплутав, але отака дивна забудькуватість трапляється тут украй часто.

— У наших краях так само, пане, — сказав Аксель. — Ми з дружиною не раз бували свідками такої самої втрати пам’яті серед власних сусідів.

— Дуже цікаво, пане. Я думав, що ця напасть заполонила тільки наші землі. І чи тому, що я вже в літах, чи тому, що я брит, котрий живе серед саксів, я часто виявляюсь одним-однісіньким, хто все ще щось пам’ятає, тоді як усі навколо дозволяють спогадам безслідно зникати.

— Ми помітили те саме, пане. Хоча ми й самі вдосталь натерпілися від імли — так ми з дружиною почали її називати, — проте нам здається, що на нас вона впливає менше, ніж на молодші покоління. Може, ви, пане, маєте якесь пояснення цього?

— Я чув багато домислів про це, друже мій. Здебільшого то були саксонські забобони. Та минулої зими сюди забрів один чужинець і дещо розказав про це. Тож тепер що довше я обмірковую його слова, то більше починаю їм вірити... Так, а це що таке? — Айвор, який так і стояв біля одвірка з патерицею в руці, озирнувся з дивовижною як для такої викривленої людини спритністю. — Вибачте своєму господареві, друзі мої. Можливо, це вже повернулися наші відважні чоловіки. Буде найліпше, якщо поки що ви залишитеся тут і не потраплятимете нікому на очі.

Після того, як він пішов, Аксель і Беатрис якийсь час просиділи мовчки, заплющивши очі, кожне у своєму кріслі, переповнені вдячністю за можливість перепочити. Потому Беатрис тихо сказала:

— Акселю, як ти гадаєш: що Айвор збирався сказати?

— Про що, принцесо?

— Він непокоївся через імлу і через те, в чому може полягати її причина.

— Просто хотів поділитися якимись чутками, які йому довелося почути. Проте ми обов’язково попросимо його договорити. Цей чоловік вартий захоплення. Він завжди жив серед саксів?

— Мені казали, що відтоді, коли він іще давно одружився зі саксонською жінкою. Та от що з нею трапилося — цього я так ніколи й не чула. Акселю, добре було би дізнатися про причину імли, правда?

— Таки дійсно добре, та не знаю, яка від цього буде користь.

— Акселю, як ти можеш таке казати? Як ти можеш казати такі безсердечні слова?

— Що таке, принцесо? У чому річ? — Аксель випростався у кріслі й подивився на дружину. — Я лише хотів сказати, що від того, що ми дізнаємося про причину імли, вона нікуди не зникне — ні тут, ані на наших землях.

— Якщо є хоча би невелика надія зрозуміти суть цієї імли, це може нам стати у неабиякій пригоді. Акселю, як ти можеш про це так байдуже говорити?

— Вибач, принцесо, я не хотів. Мої думки снували деінде.

— Як ти можеш думати про щось інше, коли ще й одного дня не минуло, відколи ми почули розповідь того човняра?

— Принцесо, я думав про те, чи ті сміливці вже повернулися до села і чи хлопчик — із ними, живий та здоровий. А ще — чи це село, з його переляканими вартовими і ненадійними воротами, захоплять сьогодні вночі жахливі чудовиська, які прагнуть помститися за грубе ставлення, яке виявили до них тутешні мешканці. Є чимало такого, про що варто як слід поміркувати, крім імли чи забобонних розповідей дивакуватого човняра.

— Немає потреби говорити так різко, Акселю. Я зовсім не хочу сваритися.

— Прости мені, принцесо. Напевно, це тутешні настрої так уплинули на мене.

Та Беатрис уже навернулися на очі сльози.

— Нема потреби говорити такі грубощі, — пробурмотіла вона майже собі під ніс.

Аксель піднявся на ноги, підійшов до її крісла-гойдалки і, схилившись, пригорнув її до грудей.

— Вибач, принцесо, — сказав він. — Ми неодмінно поговоримо з Айвором про імлу, перш ніж підемо звідси.

Згодом, через якусь хвилину, протягом якої вони продовжували тримати одне одного в обіймах, він сказав:

— Правду кажучи, принцесо, зараз мені не дає спокою одна думка.

— Яка саме, Акселю?

— Я хотів би дізнатися, що сказала знахарка про твій біль.

— Вона сказала, що це лише те, що зазвичай приходить із літами.

— І я