Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

class="p1">Дерхан згоджується піти. Вона теж любить Лін.

Не одну годину витрачають на маскування. З допомогою води, масла, попелу, обшарпаного плаття, лишків їжі та фарб. Дерхан постає перед нами з гладеньким чорним волоссям, що сяє вугільним блиском, і зморщеним шрамом через весь лоб. Вона горбиться й кривить лице, мов старчиха.

Жінка йде, і ми з Айзеком проводимо години в тривожному очікуванні. Майже увесь час мовчки.

Лін продовжує свій недорікуватий монолог, і Айзек намагається відповідати їй обома руками, пестить її й повільно жестикулює, немов для дитини. Однак вона не дитина — вона напівдоросла, і його сюсюкання її дратує. Вона хоче відійти і падає, кінцівки її не слухаються. Її жахає її ж тіло. Айзек підтримує, допомагає сісти й годує її, масажує вкриті синцями напружені плечі.

Ми полегшено зітхаємо, коли врешті вертається Дерхан із куснями пасти й здоровою жменею різноманітних ягід. Соковитих і барвистих.

«Я вже було подумала, що проклята Рада знайшла-таки нас, — каже вона. — Здається, за мною ішов якийсь конструкт. Довелося вертатися манівцями через Кінкен, аби відірватися».

Жоден з нас не знає, чи стежили за нею, чи ні.

Лін пожвавилася. Дрібно тремтять жучині ніжки й антенки. Вона пробує прожувати кавалок білої пасти, але тремтить і впускає його. Айзек з нею ласкавий. Він дуже обережно, м’яко і ненав’язливо проштовхує пасту їй в рот, удаючи нібито й не допомагає, а вона сама їсть і пережовує.

Необхідно декілька хвилин, щоб скарабей перетравив пасту й спрямував її до хепрійської залози. Поки ми чекаємо, Айзек махає декількома барвоягодами перед Лін, і та, сіпнувшись, показує, яку саме жменю хотіла би з’їсти, й він лагідно годує її.

Ми мовчимо. Лін ретельно ковтає й жує. Ми спостерігаємо.

Минають хвилини, а потім її залоза роздувається. Ми нахиляємося вперед, жадібно вичікуючи, що з цього вийде.

Розкриваються залогові губи, й звідти вичавлюється балабушок вологої хепрійської слини. Лін збуджено махає руками. Безформна рідина продовжує сочитися й важко падає на долівку, немов білі ляпки посліду.

Затим витікає тоненька цівка фарбованої ягодами слини й забризкує підстиглу масу.

Дерхан відвертається. Айзек зломлений — ніколи не бачив, щоб людина так плакала.

За стінами нашої брудної халупи, зухвале і знову безстрашне, вдоволено потягується місто. На нас воно не звертає уваги. Невдячне. Цього тижня дні прохолодніші, короткий віддих немилосердного літа. З узбережжя, з гирла Великої Смоли й Залізної Затоки налітає вітер. Щодень прибувають каравани суден. Вони юрмляться на ріці ближче до сходу, чекають завантаження й розвантаження. Це торгові кораблі з Когніду й Тешу, дослідники з Вогняної Протоки, плавучі фабрики з Миршока, капери з Фай-Вадісо — поважні й законослухняні, не те що у відкритому морі. На сонці, мов бджоли, роїться хмаровиння. Місто хрипко рокотить. Воно вже й забуло про свої страхи. Лише якийсь туманний спомин нагадує, що недавно щось тривожило його спокійний сон, та й по всьому.

Мені видно небо. Крізь нещільно прибиті дошки пробиваються кущики світла. Як би хотілося бути геть далеко звідси. Я можу уявити вітер, відчути раптову пружність повітря піді мною. Я хотів би глянути вниз, на цю будівлю й цю вулицю. Хотів би, щоб нічого мене тут не тримало, щоб тяжіння було варіантом, якого не оберу.

Лін знов говорить знаками. «Липкий... боязко, — шепоче заплаканий Айзек, спостерігаючи за її руками. — Сеча й мати... їжа... крильця... щаслива. Страшно. Страшно».

Частина VIII

Правосуддя

Розділ п’ятдесят другий

— Нам треба йти.

Дерхан промовила це швидко. Айзек беземоційно подивився на неї у відповідь. Він саме годував Лін, яка незграбно совалась, не певна, що їй хотілось робити. Вона говорила до нього жестами; руки виводили слова, а тоді просто рухались, малювали форми, що не мали жодного значення. Він змахнув з її сорочки шматочки фруктів.

Айзек кивнув й опустив очі. Дерхан продовжила, неначе він їй заперечив, неначе його треба було переконувати.

— Щоразу, коли ми пересуваємось, нам страшно, — швидко заговорила вона. Обличчя в неї було суворе. На нього наклали відбиток жах, провина, радощі й горе. Вона була виснажена. — Щоразу, коли повз нас проїжджає щось механічне, ми думаємо, що нас знайшла Рада Конструктів. Будь-який чоловік, жінка чи ксеній змушує нас завмерти від страху. Це варта? Це один із приспішників Пістрявого? — Вона стала на коліна. — Я не можу так жити, Айзеку, — сказала жінка. Подивилася на Лін, несміло всміхнулась і заплющила очі. — Ми заберемо її з собою, — прошепотіла вона. — Ми зможемо її доглянути. Тут нам вже нічого робити. Ймовірно, нас дуже скоро розшукають. Я не готова чекати, коли це станеться.

Айзек знову кивнув.

— Я... — він ретельно обдумав, що скаже. Спробував упорядкувати думки. — У мене... доручення, — тихо сказав він.

Він почухав підборіддя. Воно свербіло, бо вже відросла щетина і поколювала шкіру. Крізь вікна залітав вітер. Будинок у Тріскачці був високий, запліснявілий і повний наркош. Айзек з Дерхан і Яґареком зайняли два горішні поверхи. З обох боків кімнати, де вони зараз розташувалися, було по вікну — одне виходило на вулицю, інше — на запущений дворик. Крізь попсований бетон проривався бур’ян, неначе вилізли назовні підшкірні нарости.

Айзек з товаришами барикадували двері, коли перебували в домі: виходили вони таємно, під прикриттям, майже завжди вночі. Іноді втікачі наважувалися вийти серед білого дня, як саме тоді й зробив Яґарек. Для цього завжди знаходилась якась поважна причина, якась нагальна необхідність, через котру таємна вилазка не могла зачекати. Але справжньою причиною була клаустрофобія. Вони звільнили місто: це був абсурд, що вони не могли навіть бачити сонця.

— Я знаю про доручення, — сказала Дерхан. Вона поглянула на ледь зчеплені елементи кризового двигуна. Напередодні ввечері Айзек їх почистив і розмістив у правильному порядку.

— Яґарек, — сказав він. — Я перед ним у боргу. Я пообіцяв.

Дерхан опустила очі й зглитнула, а тоді повернулася до нього. Хитнула головою.

— Скільки часу на це потрібно? — запитала жінка. Айзек подивився на неї й відвів погляд. Знизав плечима.

— Деякі дроти перегоріли, — сказав він, не конкретизуючи, й зручніше примістив Лін у себе на грудях. — Зворотного зв’язку було до хріна, деякі частини мережі й поплавились. Мм... Мені доведеться вийти сьогодні ввечері, роздобути кілька адаптерів... і динамо-машину. Решту можу nopeмонтувати сам, але для