Читати книгу - "Танок драконів"

не здавалася гарненькою — вся спина була вкрита легеньким павутинням шрамів від батога.

— ...вона прегарна, вона... прегарна.

Ремсі посміхнувся своїми мокрими губами.

— А вона тебе збуджує, Смердюче? Прутень уже впирається у шнурівку? Хоче перший її віддерти? — розреготався він.— Це ж право королевича Вічнозимського, так за старих часів чинили всі лорди. Право першої ночі. Але ж ти не лорд, правильно? Ти — Смердюк. І, якщо по правді, ти навіть не чоловік.

Він хильнув ще вина, а тоді через усю кімнату пожбурив кубок у стіну. По каменю потекли червоні струмочки.

— Леді Аріє, лягайте в ліжко. Так, на подушки, молодець, дружинонько. А тепер розставляйте ноги. Дайте поглянути на вашу поцьку.

Дівчина без слова послухалася. Теон рушив до дверей. Лорд Ремсі, присівши біля нареченої, ковзнув рукою по стегну, а тоді застромив у неї два пальці. Дівчина зойкнула від болю.

— Суха, як старе кістя,— витягнув Ремсі руку й ляснув її по обличчю.— А мені сказали, що ти вмієш потішити чоловіка. Мені збрехали?

— Н-ні, мілорде. Мене н-навчали.

Ремсі підвівся; полум’я з коминка відблискувало в нього на обличчі.

— Смердюче, ану йди сюди. Підготуй її для мене.

Якусь мить Теон узагалі нічого не розумів.

— Я... ви хочете сказати... м’лорде, я не маю... я...

— Язиком,— сказав лорд Ремсі.— І швиденько. Якщо вона не спливатиме соком, поки я роздягнуся, я тобі язика відріжу і пришпилю до стіни.

Десь у богопралісі кракнув крук. Кинджал і досі був у Теона в руці.

Він заховав його у піхви.

«Смердюк, мене звати Смердюк, римується з „гівнюк“». Він зігнувся, виконуючи завдання.

Чатовий

— Що ж, покажіть нам цю голову,— наказав князь.

Арео Гота, не відводячи очей, провів рукою по гладенькому ратищу барди — своєї ясенево-залізної дружини. Він чатував білого лицаря — сера Балона Свона — і двох інших, які прийшли разом з ним. Він чатував гадюк, які всі сиділи за різними столиками. Він чатував лордів і леді, слуг, старого сліпого сенешаля, молодого мейстра Майлза з його шовковою бородою і послужливою усмішкою. Стоячи на видноті й водночас у тіні, він бачив їх усіх. «Служити. Захищати. Коритися». Ось його завдання.

Всі інші очі були спрямовані на різьблену скриньку з чорного дерева, зі срібними застібками й завісами. Скринька була прегарна, понад усякий сумнів, але в залежності від того, що в ній, чимало з присутніх у Старому Палаці Сонцеспису може незабаром померти.

Шурхочучи капцями по підлозі, мейстер Калеот, перетнувши залу, підійшов до сера Балона Свона. Кругленький коротун мав препишний вигляд у новій мантії — широкі мишасті й горіхові смуги чергувалися з вузенькими червоними смужками. Уклонившись, він узяв скриньку з рук білого лицаря й поніс її на поміст, де у своєму кріслі на колесах сидів Доран Мартел; з одного боку від нього була його донька Аріанна, а з другого — Еларія, люба коханка його покійного брата. Повітря напоювала пахощами сотня ароматичних свічок. На пальцях лордів і на поясах та сіточках на косах леді сяяло коштовне каміння. Арео Гота теж наглянсував до дзеркального блиску свою мідну кольчугу-луску, щоб і собі променіти у світлі свічок.

У залі запала тиша. «Дорн затамував подих». Мейстер Калеот поставив скриньку на підлогу біля крісла князя Дорана. Пальці мейстра, зазвичай такі спритні й меткі, зараз незграбно намагалися відімкнути застібки й відчинити віко, під яким ховався череп. Гота почув, як у залі хтось відкашлявся. Один з близнюків Фаулерів щось шепнув братові. Еларія Санд, заплющивши очі, бурмотіла молитву.

Сер Балон Свон стояв випроставшись, як напнута тятива, зауважив капітан замкової варти. Цей новий білий лицар був не такий високий і вродливий, як попередній, зате ширший у плечах, кремезніший, з м’язистими руками. Білосніжний плащ застібався на шиї на срібну брошку з двома лебедями. Один з лебедів був зі слонової кістки, а другий з онікса, й Арео Готі здалося, що лебеді б’ються. І чоловік, який носив цю застібку, теж здавався справжнім бійцем. «Цей не помре так легко, як попередній. Не кинеться на мою барду, як кинувся сер Арис. Цей ховатиметься за щитом, щоб я сам кидався на нього». Але якщо дійде до такого, Гота завжди готовий. Його бардою голитися можна.

Він дозволив собі кинути короткий погляд на скриньку. Череп лежав на чорній повстяній підстилці, вишкіривши зуби. Всі черепи шкірять зуби, але цей, здавалося, веселіший за інші. «І більший». Капітан замкової варти в житті не бачив більшого черепа. Чоло було широке і важке, щелепа масивна. У світлі свічок кістка світилася біло, як плащ сера Балона Свона.

— Покладіть на п’єдестал,— наказав князь. У його очах блищали сльози.

П’єдестал — чорна мармурова колона — був на три фути вищий за мейстра Калеота. Кругленький коротун-мейстер звівся навшпиньки — й усе одно не зміг дотягнутися. Арео Гота саме збирався йому допомогти, але його випередила Обара Санд. Навіть без батога і щита вона вигляд мала сердитий і нежіночний. Замість сукні на ній були чоловічі бриджі й довга, до литок, лляна сорочка, підперезана поясом з мідних сонць. Каштанове волосся ззаду було закручене у Гульку. Вихопивши з м’яких рожевих долоньок мейстра череп, вона поклала його на верхівку мармурової колони.

— Гора вже не сяде на коня,— похмуро сказав князь.

— Він помирав довго й тяжко, пане Балоне? — поцікавилася Тієна Санд тоном, яким панянка питає, чи гарна в неї сукня.

— Кричав багато днів, міледі,— озвався білий лицар, хоча було очевидно, що розповідати таке йому неприємно.— Його чути було по всій Червоній фортеці.

— Вас це засмучує, сер? — запитала леді Нім. Вона була вдягнена в жовту сукню з такого легкого і тонкого шовку, що у світлі свічок крізь нього просвічувалася золота канитель і коштовне каміння. Через таке нескромне вбрання білому лицарю, здавалося, ніяково на неї дивитися, але Гота тільки радів. Наймірію можна не боятися, тільки коли вона майже гола. В іншому разі вона б ховала під одягом щонайменше дюжину клинків.— Сер Грегор був кровожерною тварюкою, це вам хто завгодно скаже. Якщо хтось і заслуговував на муки, то це він.

— Нехай, міледі,— озвався Балон Свон,— але сер Грегор був лицарем, а лицар має помирати з мечем у руці. Отрута — брудна і брутальна справа.

На це леді Тієна посміхнулася. Сукня у неї була кремово-зелена, з довгими мереживними