Читати книгу - "Сповідь"

class="p1">Я знав, що кавалер де Лоренці, який був сильніший за мене, програвав принцові. Проте, незважаючи на знаки і кривляння кавалера та інших присутніх, я вдавав, ніби не помічаю їх, і виграв обидві партії. Кінчивши, я сказав тоном шанобливим, але серйозним: «Ваша високосте, я надто шаную вашу світлість, щоб не обіграти вас у шахи». Цей достославний принц, повний розуму і освіченості, гідний того, щоб уникати лестощів, справді відчув, так принаймні мені здається, що тільки я один ставлюся до нього як до людини, і я маю підстави думати, що він був мені щиро вдячний за це.

Якби навіть принц залишився цим незадоволений, і тоді я не дорікав би собі, що не захотів його ні в чому обдурювати, і, звичайно, не можу собі дорікати за те, що в серці своєму недостатньо відповідав на його доброту, хоча іноді робив це нелюб’язно, тоді як сам він надзвичайно чарівно виявляв мені свою ласку. Через кілька днів він прислав мені корзину з дичиною, яку я прийняв як належне. Через деякий час він прислав другу корзину, причому один з його ловецьких написав мені за його наказом, що це дичина з полювання його високості і застрелена його власною рукою. Я прийняв і це, але написав пані де Буффле, що більше приймати не буду. Цей лист викликав загальне несхвалення і цілком заслужено. Відмовляючись від дичини, яку присилав мені принц королівського роду, та ще в такій люб’язній формі, я виявив не делікатність гордої людини, що хоче зберегти свою незалежність, а грубість зарозумілого нечеми. Коли в зібранні чернеток мені трапляється на очі цей лист, я завжди червонію і шкодую, що написав його. Але ж я задумав писати свою «Сповідь» не для того, щоб замовчувати власні дурощі, а ця неввічливість так обурює мене самого, що я не дозволю собі приховати її.

З мене й цього б вистачило, але я зробив ще одну дурницю – зробився суперником принца: тоді пані де Буффлер була ще його коханкою, а я нічого не знав про це. Вона досить часто відвідувала мене разом з кавалером де Лоренці. Вона була гарна і ще молода, напускала на себе римський розум, а у мене він завжди був романтичний, що досить близько. Я трохи не захопився, і, думаю, вона це помітила; кавалер також помітив, принаймні він говорив мені про це, і в такому тоні, що зовсім не бентежив мене. Але цього разу я виявився розважливим, та й час був навчитися цього в п’ятдесят років. Пам’ятаючи науку, яку я дав у «Листі до д’Аламбера», я соромився так погано ним скористатися. До того ж я дізнався те, чого не знав раніше, і, звичайно, тільки зовсім утративши розум, можна було змагатися з такою високою особою. Нарешті я, мабуть, ще не цілком зцілився від своєї пристрасті до пані д’Удето; відчуваючи, що ніхто вже не може замінити її в моєму серці, я назавжди розпрощався з коханням. Тепер, коли я пишу це, я тільки що відчув на собі дуже небезпечне загравання і хвилюючі погляди однієї молодої жінки, що мала свої певні наміри; але якщо вона робила вигляд, що забула про дванадцять моїх п’ятиліть, то я пам’ятав про них. Виплутавшись з цієї небезпеки, я вже не боюся впасти і відповідаю за себе довіку.

Пані де Буффлер, помітивши, яке хвилювання вона в мені викликала, мала також можливість помітити, що я дав собі раду з ним. Я не такий божевільний і не такий пихатий, щоб уявити, ніби міг у моєму віці сподобатись їй; але з деяких натяків Терезі можу думати, що я викликав у неї цікавість. Якщо це було так і якщо вона не пробачила мені цієї обманутої цікавості, то треба визнати, що я справді народжений для того, щоб бути жертвою своїх уподобань; переможне кохання виявилося для мене фатальним, а переможене – ще згубнішим.

На цьому кінчається зібрання листів, що стало мені за провідну нитку під час написання останніх двох книг. Далі я писатиму тільки з пам’яті. Але жорстокі спогади цих подальших років справили на мене таке сильне враження, що, навіть загубившись у неосяжному морі моїх нещасть, я не можу забути подробиць першої своєї катастрофи, хоча про наслідки її зберіг лише неясні спогади. Тому в наступній книзі я можу йти вперед ще досить упевнено. Але далі мені вже доведеться рухатися тільки наосліп.

Книга одинадцята

1760–1762

Хоча давно віддана до друку «Юлія» наприкінці 1760 року ще не побачила світ, та вже почала набувати широкого розголосу. Пані де Люксембурґ розповідала про неї при дворі, пані д’Удето – в Парижі. Ця пані навіть випрохала мого дозволу для Сен-Ламбера прочитати «Юлію» ще в рукописі польському королю, який захопився нею. Дюкло, що теж прочитав її на моє прохання, розповідав про книгу в Академії. Весь Париж з нетерпінням очікував на вихід цього роману. Книгопродавців на вулиці Сен-Жак і ту крамницю, що в Пале-Роялі, брали в облогу нетерплячі, які постійно справлялися про нього. Нарешті роман з’явився, і успіх його, проти звичаю, справдив ті палкі сподівання і нетерпіння, з якими його чекали. Дружина дофіна, прочитавши роман однією з перших, говорила про нього панові де Люксембурґу як про прекрасний твір. Літератори розходилися в оцінці твору, але думка вищого світу була одностайна; особливо жінок, які аж шаленіли від книги та її автора так, що навіть і в найвищому колі небагато знайшлося б таких, над якими я, коли б захотів, не здобув би перемогу. Маючи багато доказів цього, я не бажаю наводити їх, адже вони підтверджують мою думку, не потребуючи перевірки. Дивно, що цю книгу значно краще сприйняла Франція, ніж решта Європи, хоча французи – і чоловіки, і жінки – дістали в ній не надто схвальну оцінку. Найменший успіх вона мала в Швейцарії, а найбільший – у Парижі, чого я не сподівався. Невже дружба, любов і доброчесність цінуються в Парижі більше, ніж у будь-якому іншому місці? Ні, звичайно; але там усе ще панує той витончений смак, та чудова здатність сприйняття, яка сповнює серце захватом від їх зображення, піднесеним прагненням до них і примушує цінувати в інших ті чисті, ніжні, шляхетні почуття, які нині вже покинули нас. Тепер розбещеність повсюди однакова; у всій Європі не знайдеш ні моральності, ні чеснот; але якщо десь досі ще існує любов до них, то її слід шукати саме в Парижі.[197]

Треба бути справжнім