Читати книгу - "Сповідь"

знавцем людських сердець, щоб серед безлічі забобонів і вдаваних пристрастей розпізнати в них справжні, природні почуття. Потрібні неабиякі чулість і такт, що набуваються лише великосвітським вихованням, щоб відчути, беру на себе сміливість так висловитися, усі тонкі, щиросерді пориви, якими сповнений цей твір. Я спокійно можу покласти четверту його частину поруч із «Принцесою Клевською»[198] і певний того, що якби обидва ці уривки прочитала сама провінція, все їх значення ніколи б не було належно поціноване. Тож не дивно, що найбільший успіх випав цій книзі при дворі. Вона рясніє рисами сміливими, але приховуваними, які повинні подобатися в тому колі, де їх уміють розпізнавати. Але й тут необхідне застереження: читання такої книги мало що дасть розумникам особливого ґатунку, у яких є сама хитрість, яким вистачає чуття лише для того, щоб бачити погане, але вони цілком сліпі там, де погляду відкривається тільки добро. Якби, наприклад, «Юлію» було надруковано в одній відомій країні,[199] яку я маю на думці, я певен, що ніхто не дочитав би її до кінця, і книга моя померла б одразу, заледве побачивши світ.

Я зібрав більшу частину листів, написаних мені з приводу цього твору, докупи, і передав їх пані де Надайяк. Якщо цьому зібранню листів судилося коли-небудь вийти друком, то в ньому читачі зможуть помітити предивні часом речі і такі суперечливі судження, які покажуть, що означає мати справу з публікою. Найменш помітним у книзі залишилося те, що завжди робитиме її неповторною: простота сюжету й цілісність інтриги, яка зосереджена в трьох особах і підтримується впродовж шести частин без вставних епізодів, без романтичних пригод, без найменшої зловорожості у характері осіб чи в їхніх діях. Дідро розсипався у похвалах Річардсону[200] за дивовижну різноманітність його картин та безліч персонажів. Нема мови, книги Річардсона варті уваги, бо він зумів дати яскраву характеристику всім героям своїх романів; але щодо кількості персонажів, то тут його твори не гірші за творіння авторів найбільш обивательських романів, які зазвичай компенсують убозтво своїх ідей безліччю персонажів і пригод. Легко збудити увагу читача, безупинно змальовуючи нечувані події й усе нових персонажів, які змінюють одне одного, мов фігури у чарівному ліхтарі, та значно важче постійно підтримувати таку увагу на одних і тих самих предметах і притому без чудових пригод. І якщо за інших рівних умов простота сюжету підсилює красу твору, то романи Річардсона, чудові з багатьох поглядів, у цьому не можуть дорівнятися до моїх. Проте мій роман помер, я це знаю, і знаю причину цього, але він воскресне.

Найбільше я побоювався, що моя оповідь через свою простоту може здатися малоцікавою, і я в своєму прагненні підтримати цікавість читача від початку до кінця книги можу зазнати невдачі. Та мене заспокоїв один факт, що полоскотав моє самолюбство більше, ніж усі ті найвищі похвали, що їх мені пізніше випало почути так багато на адресу мого твору.

Книга вийшла друком на початку Масниці. Розсильний доставив її княгині де Тальмон того дня, коли в театрі Опери давали маскарадний бал. Після вечері вона вбралася до балу і, чекаючи на від’їзд, розгорнула новий роман. Опівночі княгиня наказала запрягати коней, а сама читала далі. Їй доповіли, що коні готові, – вона нічого на те не сказала. Слуги, побачивши, що княгиня надто захопилася, прийшли нагадати їй, що вже вибило другу годину ночі. «Ще встигну», – сказала вона, не відриваючись од книги. За якийсь час її годинник зупинився, і вона подзвонила, щоб дізнатися, котра година. Їй відповіли, що вже четверта. «Якщо так, – сказала вона, – їхати на бал уже запізно; хай розпряжуть коней». Вона звеліла роздягнути себе, а сама читала до ранку.

Відтоді, як мені розповіли про цей випадок, я завжди бажав познайомитися з пані де Тальмон не тільки для того, щоб дізнатися від неї самої, чи справді все так і було, а ще й тому, що, як мені здавалося, неможливо аж так зацікавитися «Елоїзою», не маючи певного шостого почуття, того етичного морального почуття, яким наділені так небагато обраних, і без чого ніхто не зможе зрозуміти мого серця.

Жіноцтво ж так забрало собі в голову, нібито я переказав свою власну історію і сам є героєм свого роману, що повсякчас тішило мене своїм прихильним ставленням. Дійшло до того, що пані де Поліньяк написала пані де Верделен, щоби та умовила мене показати їй портрет Юлії. Всі були переконані, що неможливо так виразно зображати почуття, яких сам не зазнав; не можна змальовувати спалахи кохання інакше, як з досвіду свого власного серця. У цьому вони мали рацію, і немає сумніву, що я писав цей роман, розпалений якнайсильнішим любовним чадом; але вони помилялися, вважаючи, що для такого екстазу потрібні реальні предмети; ніхто з них і гадки не мав, як надзвичайно сильно можуть роз’ятрювати мою уяву вигадані істоти. Якби не окремі спогади про молодість і пані д’Удето, та любов, яку мені випало спізнати і яку я описав, стосувалася хіба що любові до сильфів. Я не бажав ані стверджувати, ані розвіювати вигідне мені оманливе сприйняття шанувальницями мого роману. З передмови у формі діалогу,[201] яку я надрукував окремо, можна бачити, що я не розчарував публіку, залишивши її в полоні ілюзій. Ригористи говорили, нібито я мушу відверто розповісти всю правду. Не вбачаю в тому будь-якого обов’язку це робити, і вважаю, що подібне привселюдне зізнання, не викликане необхідністю, то радше дурниця, ніж відвертість.

Майже в цей самий час вийшов «Вічний мир», – рукопис його минулого року я віддав якомусь панові де Бастіду,[202] власнику газети «Монд», куди він будь-що хотів повпихати всі мої рукописи. Він був знайомий з Дюкло і прийшов до мене просити від його імені, щоб я допоміг йому з наповненням газети. Виявилося, що він багато чув про «Юлію» і бажав, щоб я дав її для «Монду»; хотів також надрукувати «Еміля»; можливо, просив би у мене й «Суспільну угоду», якби знав про її існування. Зрештою я згодився, роздосадуваний настирливістю цього де Бастіда, і вирішив віддати йому за дванадцять луїдорів свій уривок з «Вічного миру».[203] Ми домовилися, що цей уривок буде надруковано у його газеті, та, зробившись власником рукопису, він одразу вирішив надрукувати його окремо, з деякими скороченнями, яких вимагала цензура. Уявляю собі, що б сталося, якби я додав до нього ще й свої критичні міркування про той твір! Та я, на своє щастя, нічого не