Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Отже, вже в середині травня 1919 р., тобто за п’ять місяців після початку антигетьманської авантюри, перед республіканським керівництвом на повний зріст постало питання життя і смерті: як урятувати бодай привід держави, рештки збройних сил. Діяли українці як завжди: кожний сам по собі, уникаючи будь-якої координації планів та дій між собою.

Так, Петрушевич та військове керівництво ЗУНР стояли перед вибором: або відійти за Збруч на терени «Великої України», або продовжувати боротьбу проти поляків на території Галичини. Очевидно, що в умовах неприхильного ставлення з боку Антанти, відверто ворожого ставлення Румунії та війни з Польщею єдиним рішенням міг бути перехід Збруча та об’єднання з Дієвою армією.

У її лавах на той момент налічувалося близько 25 тис. вояків, які щой­но під тиском більшовиків відступили на лінію Луцьк—Сарни—Рівне—Крем’янець. Після цього об’єднані українські армії могли завдати удару по більшовицьких військах, стратегічне становище яких у той час надзвичайно ускладнили активні операції Денікіна.

Галичани зупинилися на першому варіанті. УГА, чисельність якої сягала 30 тис., почала стягуватися в трикутник між Серетом, Збручем і Дністром на лінію Гусятин—Чортків—Бучач—Нижнів[657].

24 травня румуни виставили ультиматум про евакуацію району Снятин—Коломия—Хриплин—Делятин. «Не маючи сил встрявати у вій­ну ще з Румунією, Галицький Уряд мусив згодитися на ультиматум румун», — підсумував генерал Удовиченко.

6 червня УГА почала наступ в напрямку Чорткова, але поляки відкинули галичан на початкові позиції. Натомість делегація УНР на чолі з генералом Сергієм Дельвігом без погодження з Петрушевичем уклала перемир’я з поляками, яким демаркаційну лінію між УГА і польськими військами було встановлено по лінії Залізці—р. Серет—Тернопіль—Острів—р. Золота Липа—Дністер—Незвиська (так звана «лінія Дель­віга»).

«Лінія Дельвіга». Суспільне надбання

С. Дельвіг (1866—1944 рр.), генерал-лейтенант російської армії, генерал-полковник армії УНР (з 1921 р.), кавалер 13 бойових орденів та Золотої Георгієвської зброї «За хоробрість». Суспільне надбання

Петрушевич визнати цю угоду відмовився, безперспективні для УГА бої тривали й надалі, аж поки вона не «вичерпала всі матеріальні й політичні ресурси»[658]. 16 липня УГА почала евакуацію на східний берег Збруча, Петрушевич та командування армії перебралися до Кам’янця-Подільського.

Рештки Дієвої армії УНР чисельністю до 14—15 тис. багнетів, 350—380 кулеметів, до 120 гармат, за майже повної відсутності кавалерії, технічних частин, авіації, бронепотягів тощо наприкінці травня утримували територію між Дубном і Бродами[659].

Їм протистояли: 12-та червона армія, яка окупувала Київську, Волинську та Подільську губернії, та 14-та, яка займала відповідно Херсон­ську та Катеринославську губернії. Їхня загальна чисельність сягала 70 тис. вояків. На протилежному, західному фронті проти військ УНР стояла польська армія. На деяких ділянках фронту їх та українців розділяла вузька смуга завширшки 10 км.

У цій ситуації політичне та військове керівництво «об’єднаної» УНР остаточно розкололося: штаб УГА «відмовився коритися розпорядженням Наказного отамана Осецького та Отамана Петлюри і видав наказ своїй армії скупчуватись в кут між рр. Дністром і Збручем», маючи на меті «в крайньому випадкові» укласти мир з більшовиками.

Командування Дієвої армії, зі свого боку, вирішило прориватися на територію України. Це, в свою чергу, було неможливо без перемир’я з поляками. Наступ Дієвої армії в напрямку Старокостянтинів—Проскурів—Кам’янець, який мав на меті створити умови для об’єднання з УГА, розпочався 1 червня. Упродовж 30-денних безупинних боїв республіканським військам удалося навіть зайняти Проскурів, але в ніч проти 6 липня червоні відбили місто, поставивши Дієву армію на межу катастрофи[660].

«З відступом Української Наддніпрянської армії на південь від залізниці Волочиськ—Проскурів, — писав Удовиченко, — становище її стало катастрофічним. Фізичні її можливості дійшли до краю. Крім того, повний брак набоїв і зброї. Україна була в повній ізоляції, і дістати військове знаряддя з-за кордону не було змоги навіть за величезні кошти»[661], — підкреслював воєначальник. Армія була вимушена зосереджуватися між Збручем і Дністром по лінії Зіньків—Ярмолинці—Городок—Гусятин.

Долю Східної Галичини вирішено

25 червня союзники оприлюднили рішення: «З огляду на охорону людей і майна мирного населення Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд, Найвища Рада Союзних та Заприязнених Держав рішила уповноважити збройні сили Польської Республіки продовжувати свої операції аж до р. Збруч. Це уповноваження у жодному випадку не може вплинути на пізніше рішення Найвищої Ради в справі політичного стану Галичини»[662].

Обкладинка англійського видання Версальської мирової угоди. Суспільне надбання

Кордони Німеччини за Версальською мировою угодою. Суспільне надбання

Ясності в останньому питанні не додала і Паризька мирова конференція. Стаття 93 Версальської угоди, підписаної 28 червня між Німеччиною та Антантою, передбачала лише вироблення додаткової угоди, складовою частиною якої мали стати спеціальні пункти, «необхідні для захисту в Польщі інте­ресів жителів, які відрізняються від більшості населення за расою, мовою та релігією». Сен-Жерменська угода, укладена 10 вересня того ж року між союзниками та Австрією, санкціонувала приєднання Буковини до Румунії. Водночас Австрія перебирала на себе зобов’язання визнати будь-які постанови держав-переможниць та їхніх союзників щодо територій, які колись належали імперії Габсбургів. Тріанонська мирна угода 4 червня вже 1920 р. між Антантою та Угорщиною містила статтю про передачу Закарпатської України Чехословаччині.

Розтин Австро-Угорської імперії за Сен-Жерменською мировою угодою. Суспільне надбання

Санкціонувавши окупацію Східної Галичини, союзники разом з тим «цивілізували» своє рішення, зобов’язавши Польщу створити на окупованих територіях цивільну адміністрацію, але тільки «після укладання між союзниками та державами, що з ними об’єдналися», угоди, яка «гарантувала б, наскільки це можливо, автономію даної території, рівно як і політичні, релігійні та особисті свободи населення. Ця угода мала ґрунтуватись на праві вільного волевиявлення, до якого жителі Східної Галичини могли звернутися як до останнього засобу для вирішення питання про свою приналежність до тієї чи іншої держави».

Кінець кінцем такий документ було підготовлено; гарантами стали члени новоутвореної Ліги Націй, але реальні інтереси сторін надалі брали гору над офіційними зобов’язаннями. 28 червня країни Антанти та Польща підписали мирову угоду, яка обіцяла всім мешканцям Польщі «всебічний і повний захист життя та свободи... без різниці походження, національності, мови, раси чи релігії». Документ містив також зобов’язання Варшави гарантувати всім без винятку громадянам свободу совісті, рівність громадянських, політичних та інших прав, у тому числі право вільно користуватися своєю мовою в приватному та публічному житті і в судах, гарантував рівність перед законом усіх національних, релігійних, мовних меншин тощо[663].

Кордони Угорщини за Тріанонською мировою угодою (світлий та сірий кольори) та території, населені угорцями, які опинилися у складі інших держав (темний колір). Суспільне надбання

У такій ситуації українській стороні залишалося лише звертатися до нових господарів Європи із жалісливими відозвами. 27 числа з Кам’янця-Подільського до голови делегації УНР на Паризькій конференції Сидоренка було надіслано урядову ноту. РНМ зажадала від свого представника «передати пану Президентові Мирової конференції», що УНР веде збройну боротьбу із більшовиками, «представниками великоросійської реакції», Румунією та Польщею. У зв’язку з чим і вимагає від «народів світу» допомогти їй «як морально, так і матеріально», а від країн Антанти — «визнати суверенність українського народу і тим полегшити міжнародні зносини УНР