Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

і дати можливість вишукати засоби для дальшої рішучої боротьби з московськими більшовиками». Вимагали і «вплинути» на Румунію та Польщу «в цілях припинення незрозумілої війни і примирення на підставі принципів, проголошених президентом Вільсоном»[664].

30 червня: вирок УНР оголошено

30 червня на зібрання Ради Міністрів закордонних справ, членів Мирової конференції був запрошений представник УНР Марголін. Він був поінформований, що Мирова конференція не підтримує домагання України на самостійне існування[665].

«Так на ділі здійснювалися в той час принципи Вільсона, — підсумував український дипломат. — Сполучені Штати підтримували Колчака, Англія — Денікіна і Юденича, Франція — Галлера... Без допомоги залишався один Петлюра...»[666]

До цих слів залишається додати одне: відповідальний політик мав би замислитися над питанням підтримки своїх ініціатив перед тим, як їх висувати, а тим більше намагатися реалізувати.

У середині липня рештки Дієвої армії були зосереджені на вузькому клаптику української землі — між р. Ушиця, Збручем та Дністром. Під контролем Петлюри та його уряду, який опинився на території Польщі, у Тарнові[667], залишався клаптик землі 50 ± 10 км на 30 ± 5 км.

З півночі нависали більшовицькі армії, з південного сходу — денікінські, з південного заходу — румунські, із західного — польські. 28 липня Шаповал залишив у «Щоденнику» такі рядки: «Петлюра за цей час так змінився, постарівся, що його тяжко пізнати. Повний крах справи. Ясно, що тепер українство дійшло до кінця. Виглядів ніяких на успіх. Страшно важко»[668].

Це і зрозуміло — Петлюра опинився в ситуації вибору без вибору — будь-яке рішення було гірше за інше. Після гарячкових міркувань він вирішив разом із поляками йти на Київ: перебирання контролю над столицею, на його думку, сприяло би підвищенню міжнародного авторитету УНР.

На думку військових фахівців, цей варіант мав принаймні дві хиби — створював реальні передумови збройної боротьби на два фронти, залишав відкритими північні та південні фланги наступальників. «Похід на Київ, — писав один з безпосередніх учасників тих подій, — се загонистість, казацький збиток, непевна гра “va banque”, де все полишається щастю і сліпим припадкам»[669].

Панорама Думскої площі м. Києва (тепер — Майдан Незалежності). Суспільне надбання

2 серпня об’єднана армія розпочала наступ на Київ. Нагадаю: вранці останнього літнього дня військові підрозділи УНР вступили до центральної частини столиці України. В той же час до міста увійшли й передові частини генерала Бредова. Вояки обох армій зустрілися біля будинку Міської думи. За іронією долі — якраз на тому місці, на якому відбувся і «Помаранчевий» майдан 2004-го і «Революція Гідності» 2014-го.

Але 1919-го українцям не пощастило: «білогвардійці» вибили їх зі столиці, підрозділи УНР опинилися в Козятині, а 6 вересня вже і на ст. Попельня.

Частина XII

Рада Народних Міністрів. Уряд Мартоса

Констатуємо: уряд УНР, уряд двох «народів» — «наддніпрянського» та «галицького» (саме так вони іменувалися в офіційних відозвах), ніякого впливу на перебіг подій не мав.

Про це ясно свідчать протоколи засідань кабінету уряду. Так, лише 14 серпня РНМ визначила, нарешті, сферу своєї «компетенції». Згідно з «Тимчасовим статутом Ради Народних Міністрів Директорії УНР», який є скоріше регламентом її роботи (підкреслюємо — Директорії УНР, тобто особисто Петлюри, а не УНР як держави. — Д. Я.), до обов’язків цієї інституції належали:

— «обміркування й ухвала проектів законів по всіх галузях державного керування»,

— «обміркування й ухвала проекту розпису державних прибутків і видатків та проектів асигнувань з державних коштів, що передбачені згаданим розписом»,

— «загальне керування й об’єднання діяльності всіх відомств»,

— інше.

Уряд Петлюри, таким чином, «поєднав» функції органу виконачої влади та законодавця — до такого не додумався навіть один з німецьких рейхсканцлерів, який керував країною на підставі закону «Про подолання тяжкого стану народу та держави» (нім.: Gesetz zur Behebung der Not von Volk und Reіch), ухваленого парламентом, а не самим урядом![670]

Загалом уряд відбув, як мінімум, 88 засідань (перше — 11 квітня, останнє — 27 серпня), на яких було розглянуто 415 різноманітних питань[671], тобто в середньому 5 питань на одному засіданні.

Головні напрямки діяльності:

— демонтаж того, що залишалося від УНР,

— видання формальних постанов, які «продовжували» дію більшовицьких за своїм характером, надзвичайних заходів типу продов­ження дії «законів» про хлібну, трудову, підводну натуральну повин­ності (відповідно 15, 17 та 27 серпня).

Постановою уряду від 15 серпня в УНР були формально скасовані і без того недійсні громадянські права.

Оригінал закону з підписом рейхспрезидента Гінденбурга. Суспільне надбання

Документ із довгою назвою «Про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку Української Народної Республіки» дозволяв позасудовий арешт будь-якої особи з подальшим розглядом її «справи» в Особливій нараді, яка мала складатися з міністрів юстиції, військового та внутрішніх справ (!)[672].

Приклади інших урядових «рішень»:

— наказали «всім урядовим особам та військовим без ріжниці рангу, громадянам Наддніпрянської України, що перебувають на території Західної Області УНР, не пізніше 23 квітня ц. р. прибути до своїх посад в місця перебування відповідних установ. Особи, які не виконають цієї постанови, будуть звільнені з посад, вважатимуться дезер­тирами і підлягатимуть відповідальності по законам військового часу <...>» (16 квітня),

— запропонували міністрам «скоротити до мінімуму персональний склад співробітників міністерств»(«залишити при міністрі не більше 2-х урядовців», а також директорів департаментів, не більше 2-х урядовців у кожному департаменті, бухгалтера та «гараж з шоферами») (3 травня, 23 травня),

— призначення комендантом урядового «потяга Ч. 1» якогось п. М. Во­ло­севича, «урядовця міністерства народного господарства» (3 червня; це було єдине питання порядку денного, його вирішували аж 4 міністри за головування прем’єра),

— «тимчасово організували владу на місцях», ухваливши утворити в «зайнятих українським військом» губерніях «колегії» з представників «господарчо-економічних та адміністраційних органів», залишивши в селах та волостях «існуючі зараз органи влади» (10 червня),

— «тимчасово» припинили дію закону від 9 березня «Про хлібну повинність» (4 липня),

— ухвалили «виробити регламент засідання Кабінету і Ради Народних Міністрів» (15 червня),

— увільнили «А. Лихо-Лишенька з посади директора канцелярії міністра земельних справ з 25 травня б. р.» (11 липня),

— вирішили «вияснити сучасний стан Комісій (ТКНУ. — Д. Я.) і їх кворум» (28 липня),

— доручили голові уряду «довести до відома Голови Директорії, що Кабінет визнає безумовно і пильно необхідним, аби прямії права Кабінету й окремих Міністрів, яко вищих органів виконавчої влади, надалі не порушувалися» (4 серпня),

— закрили газету «Нова Україна», яка надрукувала матеріал про конфлікт між Директорією та урядом, і заборонили «надалі допускати в офіційних військових органах критику правительства УНР»,

— ухвалили «видати від імені правительства УНР відозву, в якій ясно зазначити дальніший напрямок політики уряду» (13 серпня)[673].

Ще один видимий симптом відходу у небуття «об’єднаної» та «соборної» Української Народної Республіки — карколомні темпи розлучення двох її частин.

1 липня уряд ухвалив унікальне рішення. Унікальне з точки зору навіть тогочасної національної правничої думки, яка відкинула основні правові норми та правила, як непотріб. Отже, члени РНМ «визнали неможливим дальнійше перебування п. Петрушевича в складі Директорії»[674]. І це при тому, що вся «легітимність» урядів УНР походила від Директорії, яка, формально, санкціонувала створення