Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Розділ 64. Вовчиця та змія

Рада вже двадцять хвилин бігала містом, шукаючи матір. Вона хвилювалася, що та зникла, нічого не сказавши. Мерлін пішов відразу ж після їхньої розмови у вітальні. Альбрехта змусили лягти у ліжко. А от Рада не змогла спокійно сидіти в особняку Локстерн, коли діялося таке.

Вона іноді питала у перехожих, яких зустрічала на вулиці. Після вибухів люди боялися вже виходити.

На площі перед брамою стовпилося багато воїнів. Рада підняла очі, і побачила на вершині стіни двох жінок, що билися на мечах. Дівчина придивилася й зблідла. Вона впізнала матір. Лелілу досі їй не доводилося бачити.

Побачивши, що жінка з чорним зав'язаним у «кінський хвіст» волоссям, перекинула на землю Катану й ось простромить мечем, Рада кинулася до валгангу сходами.

— Рада тікай звідси! — побачивши дочку, закричала Катана. — Ти беззбройна!

Дівчина це зрозуміла вже на сходах, та не відступила. Якоїсь миті, задерши голову, вона помітила поруч із ними ще когось. Це був ледь помітний силует чоловіка.

Дівчина збентежено на нього подивилася і до неї, нарешті, дійшло, що він допомагає супротивниці матері. Загалом, ким він не був, його присутність могла все зіпсувати.

— Лікурембо! — підняла руку Рада, стріляючи заклинанням у силует.

Чоловік помітив заклинання та ухилився, і на його обличчі на кілька секунд застиг здивований вираз. Він, мабуть, не сподівався, що хтось його побачить.

Рада хотіла завдати ще одного удару, але перед очима раптом все попливло. Дівчині довелося зупинитися, щоб не впасти зі сходів. Кліпнувши вона побачила, що світ навколо посірів, ніби вона потрапила до чорно-білого фільму.

— Що за… — дівчина не змогла підібрати слів, щоб описати своє «щастя» від попадання до Сірого світу.[1]

Вона тепер чомусь стояла не на сходах, а майже перед брамою. А перед нею стояв широкоплечий чоловік із кущистими чорними бровами та недобрим поглядом. На ньому був повний комплект важких обладунків, не рахуючи шолома, а на ній тільки спідниця та блузка. Не зрозуміло: навіщо вона взагалі лізла у битву?

Рада не знала, хто стоїть перед нею. Може б тоді побоялася вступати з ним у бій. Але зараз дівчина виглядала рішуче. Ніхто її не міг злякати. Хоч це був сам Лейк Чорний (він же Лудо) — покровитель воїнів. Усіх переб'є, хто торкнеться її рідних. Дівчина не дуже помилилася… це він і був.

— Даремно ти вплуталася в бій, дівчисько! — його голос був неприємніший, ніж він сам. — Хто ти така, і як взагалі побачила мене?

— Я Рада Вольфрам! А хто ти такий?

— Ах, це ти…. — чоловік коротко розсміявся. — Інкубатор! Добре, що ви тут. Позбавлюся усіх одразу.

— Що за інкубатор? Навіщо тобі ми? І взагалі, чорт забирай, ти хто такий? — закричала Рада, виведена із себе словом «інкубатор». — Я тобі що курка?

Але чоловік, мабуть, не збирався відповідати на запитання. Рада ще раз пошкодувала, що при ній немає меча. Але навіть без нього вона була сильним магом. Перший удар нанесла вона.

Чоловік в обладунках прикрився плащем, і на ньому лише залишилися сліди попелу. Наступний удар завдав він.

Рада мало не пропустила заклинання, що мчало на неї, шокована, що її противник володів чимось схожим на родову магію.

— Роверетто! — вигукнула вона, не даючи йому наблизитися до неї.

Скільки б вона не чаклувала, він відбивав кожен її удар, і з такою легкістю, що Рада жахнулася.

— То хто ж ти такий? — знову спитала вона.

Цього разу чоловік вирішив відповісти:

— Я той, хто принесе тобі смерть!

Загалом, це їй нічого не дало. Усі обіцяли їх вбити. Але ж ніхто не вбив.

— Морталіо! — прокричала вона. Бойові заклинання він легко відбивав. А ось вона вже двічі опинялася на землі.

Весь цей час, що вони билися, Рада ніяк не могла викинути думки з голови. Їй здавалося, що вона цього чоловіка десь бачила. Цей холодний погляд, магія, бажання вбивати. Згодом деякі припущення прийшли до неї. Вона його бачила у книзі з міфології.

Перш ніж Рада встигла щось зробити, вона знову опинилася на землі. Незнайомець підійшов до неї, поставивши важку ногу їй на груди. 

Як у неї не проламалася грудна клітка?

Рада судомно втягнула ротом повітря. Майже вся сила обладунку тиснула на неї.

— Навіщо ви допомагаєте роенцям? — прохрипіла вона. — Вони ж коять свавілля!

— Мені все одно! Хай Фероманськ та Роен переб'ють один одного! Я люблю кров!

Дівчина вхопила ротом повітря, і щоб просто так не померти, схопилася обома руками за його ногу.

— Ти думаєш, у тебе вийде? — здивувався чоловік, дивлячись на її марні спроби прибрати його ногу.

Раді в цей момент було байдуже, вона боролася за своє життя. Від її перемоги залежало багато доль, отже [1] вона не має права програти бій. Дівчина вже кричала від болю, але спроб не залишала і з усією силою фізичною та чарівною намагалася звільнитися.

  Обличчя Лудо в мить із самовпевненого стало здивованим — їй вдалося зрушити його ногу. Чоловік відстрибнув назад, щоб не впасти. Сила, з якою вона це зробила і сам вигляд тендітної дівчини не стикувалися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍