Читати книгу - "Сповідь"

сказав про них де Бастіду, адже вони не стосувалися нашої угоди. Рукопис цих ідей ще й досі зберігається серед моїх паперів. Якщо йому судилося колись побачити світ, то всі переконаються, якими жалюгідними були для мене жарти і самовдоволений тон Вольтера з цього приводу, надто добре знав я, чого насправді вартий цей бідолаха в політичних питаннях, які він брався обговорювати.

Поміж своїми успіхами у публіки і прихильністю жінок я помітив, що в Люксембурзькому палаці інтерес до мене чимдалі слабне і становище моє погіршується – не з боку маршала, який, здавалося, що не день, то більше почуває до мене дружбу і приязнь, а з боку його дружини. Відтоді, як я більше не мав чого їй читати, її покої стали менш доступні для мене; і під час їхніх приїздів до Монморансі я, хоча й учащав до замку, проте міг бачити її тільки за столом. Тепер у мене не було постійного місця біля неї. Оскільки вона більше мені його не пропонувала і мало зі мною говорила, та й мені нічого було їй сказати, я вважав за краще сісти деінде, де почувався вільніше, особливо увечері, тому мимоволі поступово й звик сідати ближче до маршала.

Здається, я вже говорив, що не вечеряв у замку, і на початку знайомства це справді було так, та оскільки герцог ніколи не обідав і навіть не сідав за стіл, вийшло, що за кілька місяців, уже ставши своєю людиною в замку, я ще жодного разу не їв разом з господарем. Він був такий добрий, що звернув на це увагу. Це спонукало мене іноді вечеряти в них, коли було мало гостей, і мені це дуже подобалося, бо обідали там, либонь, чи не на ходу і похапки, зате вечеря була тривалою, адже за вечірнім столом із приємністю відпочивали після довгої прогулянки, дуже смачною, оскільки герцог був ласий до доброї страви, і дуже приємною, бо герцогиня бувала тоді чарівною, привітною господинею. Без цього пояснення було б важко зрозуміти кінець листа пана де Люксембурґа, де він пише, що залюбки згадує наші прогулянки; особливо, додає він, коли, повертаючись вечорами, ми не знаходили у дворі слідів од коліс карет – річ у тім, що кожного ранку пісок у дворі згладжували граблями, щоб зарівняти колії, а з кількості цих слідів я міг виснувати, чи багато карет привезли гостей після полудня.

У 1761 році переповнилася чаша сумних втрат, яких зазнав цей шановний вельможа відтоді, як я мав за честь запізнатися з ним, ніби страждання, призначені долею мені, мусили спершу спостигнути людину, до якої я відчував якнайщирішу сердечну приязнь, і яка щонайбільше була гідною такої прихильності. У перший рік він втратив сестру, герцогиню де Вільруа; на другий – свою доньку, княгиню де Робек; на третій позбувся єдиного сина, герцога де Монморансі, та онука, графа Люксембурзького, – так передчасно відійшли у вічність останні представники його роду. Усі ці втрати він витримав мужньо, але серце його кривавилося з горя аж до смерті, і він дедалі підупадав на здоров’ї. Раптова й трагічна смерть сина була для нього ще відчутнішим ударом через те, що сталася саме в час, коли король подарував маршалові для сина посаду капітана королівських охоронців, пообіцявши передати її згодом на весь вік онукові. На його лихо, маршал став свідком жорстокого видовища – повільного згасання його останнього нащадка, що подавав великі надії; а трапилося все через сліпу довіру матері до лікаря, який замість хоча б якоїсь їжі годував цю бідолашну дитину самими лише ліками. На жаль! Якби послухали мене, і дід і онук обидва досі були б живі. Скільки я казав, скільки писав панові маршалу, як просив пані де Монморансі відмовитися від тієї надзвичайно суворої дієти, якої вона змусила дотримуватися сина, довірившись своєму лікареві. Пані де Люксембурґ, поділяючи мою думку, не бажала втручатися в її материнські права, а герцог, маючи добре серце, не любив перечити. Та пані де Монморансі так сліпо вірила Борде, що син її врешті-решт став жертвою цієї віри. Як тішився цей бідолашний хлопчик, коли йому дозволяли піти з пані де Буффлер до Мон-Луї, де Тереза пригощала його полуденком! Який щасливий він був підтримати свій вічно голодний шлунок хоча би якимось харчем! Я оплакував подумки жалюгідне становище знаті, спостерігаючи, як цей єдиний спадкоємець такого великого маєтку, такого гучного імені, стількох титулів і звань з невситенністю жебрака пожирає мізерний шматок хліба! І хоч як я просив, та де там! Лікар таки вийшов переможцем, а дитина померла з голоду.

Та сама довіра до шарлатанів, що згубила онука, звела зі світу й діда, який до всього ще мав малодушне бажання приховати від самого себе свої старечі недуги. Час від часу пан де Люксембурґ відчував біль у великому пальці ноги. Такий напад хвороби стався якось у Монморансі, викликавши безсоння й легку лихоманку. Я наважився вимовити слово подагра, за що мені вичитала пані де Люксембурґ. Камердинер, який при маршалі виконував ще й обов’язки хірурга, категорично заявив, що це не подагра, і наклав на хворе місце заспокійливу мазь. Як на те, біль стих, а коли спалахнув з новою силою, вдалися до того ж заспокійливого засобу. Стан хворого погіршав, болі посилилися. Пані де Люксембурґ, переконавшись нарешті, що це таки справді подагра, чинила опір безглуздому лікуванню. Його, проте, застосовували й далі таємно, і за кілька років пан де Люксембурґ помер з власної вини, – через те, що вперто намагався вилікуватися самотужки. Але не будемо випереджати події: про скільки ще нещасть мушу я розповісти, перш ніж дійду до цього.

Дивно, з якою фатальною неминучістю геть усе, що я говорив і робив, викликало невдоволення пані де Люксембурґ, навіть тоді, коли я найбільше прагнув зберегти її приязність. Усі лиха, що спали на голову її чоловіка одне за одним, змушували мене ще сильніше приростати до нього серцем, а отже, й до неї, оскільки зв’язок між цими обома завжди здавався мені таким міцним, що моє щире ставлення до одного з них неодмінно стосувалося й іншого. Маршал старішав. Його служба при дворі, пов’язаний з нею постійний клопіт, часті полювання, а надто втомливі чергування – все це вимагало майже юнацьких сил, а тим часом я вже не бачив нічого, що могло б підтримати його в кар’єрному змаганні. Якщо його титули врешті-решт розійдуться по чужих руках, а ім’я його має згаснути разом з ним, який сенс був йому й