Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

ото коли засвітиш лампу, щоб помогти їм натрапити на слід.

12 лютого. Мене завжди відштовхували не ті жінки, котрі кажуть: «Я тебе не кохаю», а ті, котрі кажуть: «Ти не можеш мене кохати, хоч би як того хотів, ти, на свою біду, кохаєш власне кохання до мене, а кохання до мене не кохає тебе». Тим-то не можна сказати, що я пізнав слова «я тебе кохаю», я пізнав тільки тишу очікування, яку мали порушити мої слова «я тебе кохаю», лиш це я пізнав, більш нічого.

Страх кататися на санках з гір, острах, коли треба йти по слизькому снігу; невеличке оповідання, яке я сьогодні читав, знову викликало давно забуту, але завжди напохваті думку, чи не став причиною мого занепаду все ж таки лише божевільний егоїзм, страх за себе, і то страх не за високе «я», а страх за найзвичайнісінький свій буденний добробут — так ніби я сам послав із глибини свого єства месника (характерно: права рука не знає, що робить ліва). У моїй конторі все ще живуть сподіванням, що моє життя почнеться аж завтра, а я тим часом уже дійшов до краю.

19 лютого. Сподівання?

20 лютого. Непомітне життя. Помітні невдачі.

1 березня. «Річард III». Знепритомнів.

5 березня. Три дні в ліжку. Невеличне товариство біля ліжка. Поворот. Утеча. Цілковита поразка. Весь час замкнена в кімнатах світова історія.

6 березня. Знов поважний і стомлений.

7 березня. Вчора найгірший вечір, так, наче всьому настав край.

9 березня. Та це була лише втома, але сьогодні новий напад, аж піт на чолі виступив. А що, коли задихнешся сам? Що, коли внаслідок наполегливого спостереження за собою отвір, крізь який уливаєшся у світ, стане надто вузьким чи й узагалі зімкнеться? Часом я вже недалекий від цього. Річка, що тече навспак. Великою мірою це відбувається вже давно.

Скочити самому на коня того, хто нападає. Єдина можливість. Але скільки сили й спритності для цього потрібно! І як уже пізно!

Життя незайманого лісу. Заздрю щасливій, непогамовній природі, що працює все ж таки вочевидь з нужди (геть як я), проте завше виконує всі вимоги противника. Та ще й так легко, так мелодійно.

Колись, як у мене що-небудь боліло й біль ущухав, я був щасливий, тепер я відчуваю лише полегкість, але не покидає й гірке відчуття: «Знов усього лишень здоровий, тільки й того».

Десь чекає допомога, і погоничі завертають мене туди.

13 березня. Чисте почуття і ясне усвідомлення його джерела. Вигляд дітей, надто однієї дівчинки (рівна хода, короткі чорні коси) й другої (білява, невиразні риси, невиразна усмішка), підбадьорлива музика, маршова хода. Почуття людини, яку спостигло лихо, а тут трапилася допомога, але людина рада не тому, що її врятовано — її зовсім не врятовано, — а тому, що приходить нова молодь, надійна, ладна стати до бою, хоч і не знає, що її очікує, але те, що вона ні про що не здогадується, викликає в тих, хто її спостерігає, не почуття безнадії, а зачудування, втіху, сльози. Додається й ненависть до того, проти кого належить стати до бою (але це почуття, як мені здається, трохи юдейське).

4 квітня. Який довгий шлях від внутрішньої нужди до сцени, схожої на ту, що відбулась у дворі, і який короткий зворотний шлях. А позаяк тепер ти на батьківщині, звідси вже нікуди не дінешся.

6 квітня. Уже два дні передчуття, вчора напад, спокою не знаю й далі, страшна ворожа сила. Одна з причин: розмова з матір’ю, жарти з приводу майбутнього. Задуманий лист до Мілени.

Три ерінії. Втеча до гаю. Мілена.

10 квітня. П’ять провідних засад для пекла (у генетичній послідовності):

1. «За вікном те, що найгірше». Решта — янгольське, з цим треба відверто або, коли не згоден (таке буває частіше), мовчки погодитись.

2. «Ти маєш володіти кожною дівчиною!» — не по-дон-жуанському, а, як казав диявол, відповідно до «сексуального етикету».

3. «Цією дівчиною ти не маєш права володіти!» — а тому й не можеш. Небесна fata morgana в пеклі.

4. «Усе це — лише природна потреба»; позаяк ти її маєш, будь задоволений.

5. «Природна потреба — це все». Хіба ти можеш мати все? Того ж ти й не маєш навіть природної потреби.

Юнаком у сексуальних речах я був такий недосвідчений і байдужий (і лишався б таким дуже довго, коли б мене не підштовхнули до них силоміць), яким сьогодні є, скажімо, в теорії відносності. Я звертав увагу тільки на дрібниці (та й то лише після того, як пройшов добру науку), наприклад, на те, що саме жінки, котрі на вулиці мені здавалися найвродливішими і найошатнішими, мали бути непристойними.

Вічна молодість неможлива; навіть якби не було інших перешкод, неможливою її зробило б самоспостереження.

19 травня. Удвох він почувається ще самотнішим, ніж сам. Коли він з кимось удвох, це друге хапає його й міцно тримає, а він безпорадний що-небудь удіяти проти. Коли він сам, його хоч і намагається вхопити все людство, але численні випростані руки заплутуються одна в одній, і ніхто до нього не дотягується.

20 травня. Масони на Альтштедтер-рінг. Можливо, що будь-яка мова й учення істинні.

Невеличке, брудне, босоноге дівча біжить у коротенькій сукенці, коси розвіваються.

23 травня. Неправильно, коли про кого-небудь кажуть: йому добре, він страждав не багато; правильніше було б: він був такий, що з ним нічого не могло статись; а найправильніше: він усе перестраждав, але все — в одну-єдину мить, хіба ж могло йому статися ще щось, коли варіанти страждань насправді чи завдяки його всевладному слову цілком вичерпались…

14 листопада. Увечері температура весь час 37,6—37,7. Сиджу за письмовим столом, нічого не вдається, на вулицю майже не виходжу. І все ж таки нарікати на хворобу — це тартюфство.

18 грудня. Весь час у ліжку. Вчора «Або — або»[61].

1923

12 червня. Жахи останнього часу, незліченні, майже безперервні. Прогулянки, ночі, дні, не здатний ні на що, крім болю.

І все ж таки. Ніяких «і все ж таки», хоч би як насторожено й злякано ти на мене дивилася, Крижановська, з листівки, що стоїть переді мною.

Щодалі з більшим острахом сідаю писати. Воно й не дивно. Кожне слово, повернуте рукою духів (цей помах руки — характерний їхній