Читати книгу - "Марина — цариця московська"

коня». Як зазначає один з авторів, котрі писали про Марину Юріївну та її втечу з Тушина, червоний оксамит гусарського костюму повинен був ефектно виглядати на тлі підмосковних снігів!

Відразу ж було повідомлено короля Сигізмунда про те, що «цариця, приїхавши у Дмитрове, увійшла в лицарське коло в тім гусарськім костюмі, у якому приїхала, і своїм лицем і сумною мовою збунтувала вельми багатьох з товариства п. Сапеги».

А Міколай Мархоцький повідомляв, що він чув оповіді тих, хто оборонявся у дмитровській фортеці, сапежинців: «Саме у той час цариця, яка перебувала у Дмитрові, показала свій мужній дух. Коли наші приступили до оборони валу, а німці з московитами пішли на штурм, вона вискочила зі свого помешкання і кинулась до валу. «Що ви робите, злодії, я — жінка — і то не злякалась!» Так, дякуючи її мужності, вони успішно захистили фортецю і самих себе».

25 лютого, як трохи стихла завірюха, снігова крутіж ніби почала влягатися, Марина Юріївна вирішила їхати далі — з Дмитрова до Калуги.

Вона була енергійна, весела і дуже впевнена у собі, як і в тому, що вона задумала. Врешті, відчула свою силу і вміння повести за собою людей. (У той час вона перероджувалася на очах.)

«Цариця, надумавши перебратися в Калугу, умовила чотирьох із двадцяти моїх товаришів, — свідчить Міколай Мархоцький, — її супроводжувати. Пан Сапега хотів цьому перешкодити, але вона сказала: «Ніколи тому не бувати, щоб він для своєї вигоди мною торгував, у мене є три з половиною сотні донських козаків, і якщо буде потрібно, я дам бій». І Сапега їй більше не чинив перешкод. Цариця поїхала з тими, кого умовила з моєї компанії. В чоловічому наряді, взявши сани й коня, вона діставалася коли на санях, а коли й верхи».

«...И отправилась прямо в Калугу, к тому обманщику, с которым она тайно побраталась...»

Все б нічого у наведеній цитаті, але чомусь дивує оте — «побраталися».

Марина з Дмитрієм?

Жінка з чоловіком? Щось такого, зізнатися, не доводилося раніше здибувати, аби жінка з чоловіком браталася? З якого б це дива? Жінка з чоловіком може лише заприязнитися. Чи — що більш типово — кохатися і врешті-решт побратися.

Побрататися — поклястися одне одному у взаємній дружбі, НАЗВАТИСЯ (виділення моє. — В. Ч.) БРАТАМИ...

Чи побрататися — близько зійтися з ким-небудь, але виявляючи при цьому братні почуття. Чоловік до чоловіка, що було типово, наприклад, для козаків-січовиків, запорожців. Та й у народних думах співається про названих братів. Але щоб жінка з чоловіком... побраталася?

Хоча з натягом можливе (у значенні «близько зійтися»), але ж оті «братні почуття». Якось вони не зовсім звичні між жінкою та чоловіком. Очевидно, тут щось інше, автор просто вжив не зовсім підходяще слово для даного випадку. Не могла Марина «побрататися» з Дмитрієм — тоді ж у чому річ?

А ось як розповідає Конрад Буссов (він на той час мешкав у Калузі) про приїзд туди перевдягненої в чоловіче вбрання цариці. (Не забуваймо, Марина Мнішек, утікши з Тушина, з’явилася в Калузі на баскому коні, а її гусарський костюм з червоного оксамиту полум’яним вогнем горів на тлі засніжених просторів.)

«У Калузі перед ворітьми вона сказала варті (очевидно, її сприйняли, та ще й в гусарському костюмі, за чоловіка. — В. Ч.), що вона довірений коморник Дмитрія із спішним і дуже важливим до нього донесенням, про яке ніхто, крім нього самого, не повинен знати. Цар відразу ж збагнув, у чому річ, велів козакам гарненько охороняти ворота, а коморника впустити. Той відразу ж поїхав до кремля, до царського ґанку, зістрибнув там з коня, представши перед очі свого государя, і тим подарував йому велику радість. А позаяк привезений царицею з Польщі жіночий почет поїхав... назад у Польщу, то вона взяла собі новий почет з німецьких дівчат, батьки яких мешкали у тих місцях. Гофмейстериною над ними призначила теж німкеню і весь час доброзичливо і прихильно ставилася до німців...»

А вже потім, як Марина дещо влаштувалася в Калузі, настала потреба на якийсь рівень ставити свої відносини з Дмитрієм. Тоді й почалося те, що деякі джерела передають словом «побраталися».

Ясність у тему «братання» вніс брат Марини Юріївни Станіслав, який прямо написав, що вона (сестра його Марина) «повінчалася з тим франтом, котрий присвоїв собі ім’я Дмитрій».

Прямо тобі якийсь фортель (несподіваний вчинок, витівка, адже викидати фортель — те саме що викидати фокуси), що його вчинила Марина Юріївна із Лжедмитрієм II, якого чи не вперше в історичних джерелах названо — чи не з пошанівком — франтом. (Франт — той, хто вдається до франтівства, модно й нарядно зодягається, чепурун. А таким Лжедмитрій, здається, не був. Як і схильності до франтування не мав.)

У щоденнику королівського походу від 16 квітня 1610 року записано:

«Отримано вістку, що той Дмитрій вдруге і відкрито вінчався у Калузі з царицею».

Дивно. Адже публічна церемонія вінчання означала відмову від визнання самозванця тим же самим Дмитрієм, справедливо зауважує один з істориків.

Це так, але — з одного боку. А з другого — вінчання у православному храмі мало переконати тих руських прихильників самозванця, які звинувачували Марину в «лютеранстві» та «єретицтві», що вона теж православна. Адже після вінчання у православному храмі (ПРАВОСЛАВНОМУ!!!) католичка Марина Юріївна вже ставала мовби православною, тому що дотрималася обрядів Руської церкви.

Ще й нині пишуть дослідники, що «в Калузі мешканці радісно вітали царицю, яка з’явилася на їхні очі юним воїном у шоломі і з волоссям до пліч».

А тут ще й вінчання у православному храмі. Своя полячка Марина Мнішек, своя! Які тепер можуть бути до неї претензії, що вона, мовляв, не шанує руських звичаїв і т. д, і т. п., що лунали ще не так давно. Отже, це був тонкий політичний хід, привернути на свій бік православних підданих Московського царства.

«Почалося калузьке життя більш спокійне, як тушинське, адже тут не було манірних (радше бундючних. — В. Ч.) польських вождів, не було військових