Читати книгу - "Марина — цариця московська"

зборів, ініціаторами яких виступали польські роти. Тут влаштовувалися бенкети, було постачання. Тільки поведінка чоловіка ускладнювала життя Марині, але і в цій ситуації вона старалася виокремити для себе позитивне, адже на його тлі намагалася мати вигляд набагато кращий».

Присутність в калузькому таборі цариці Марини сприяла популярності «царя». Непомітно Марина починає втручатися у справи, допомагає чоловікові зібрати нові сили. У листі до гетьмана Сапеги вона писала, що «справи їхні були майже в занепаді, хилилися до кінця», але є надія на краще, адже не все ще втрачено.

І скромно додавала, що не приписує це нікому (в тім числі й собі. — В. Ч.), а — «особливому дару, від Бога нам даному, що Він... зволить виправляти чи, вірніше, — благополучно закінчувати наші справи...».

Особисто Марина теж чекала «Божого дару»: на той час вона була вагітна, відчувала дитину під серцем і сподівалася, що це теж стане одним з дарунків Бога — але вже їй особисто. А може, і Росії. Син царя — це спадкоємець престолу, який цар про це не мріє. Лише б народився хлопчик, а не дівчинка... Лише б хлопчик, молила, прохала Бога.

З першим Дмитрієм і мужем першим своїм вона так і не встигла завести дитинча, хоч і мала з ним велику любов. Бо скільки з ним прожила, як приїхала до Москви як цариця і жона — всього лише дев’ять днів. Та й ті минули в гульках, яким край поклав лише травневий путч у Москві.

А ось з Дмитрієм Другим... Гм, мовби ж його й не кохала (принаймні, ще не встигла покохати), а бач... Відразу ж і завагітніла. А втім, це, звичайно ж, на краще, спільне дитинча міцніше зв’яже їх, перетворить їхнє радше політичне єднання на міцну сім’ю.

У ті дні вона вставала з молитвою на устах, дякуючи Господу, що носить під серцем дитину, і закінчувала його із все тією ж молитвою-дякою Господу за такий щедрий дарунок.

Вагітність давалася їй відносно легко, як кажуть, на користь: жінка розквітла, щічки зарожевіли, гарні очі засяяли добротою і зичливістю до людей і до світу білого, і вона — така молода — видавалася ще молодшою, прямо дівчиною.

Дивувало, що Дмитрій до неї — це Марина як жінка відчувала — навіть жінок не знав. Принаймні любові у його бурлацькому житті ще не було. А тут відразу ж — і цариця, і любов. І скоро він батьком стане. І жона на очах квітне. Тож часом незграбно жартував, приховуючи за жартами свою радість:

— Коли б ти не була мені жоною, то я неодмінно б у тебе закохався. — І додавав уже серйозно: — Ти наче той пуп’янок, що розквітнув раннім ранком — теплим, літнім...

Ба, ба, дивувалась вона, чоловік її, виявляється, ще й поет у душі!

Марина й справді квітла.

Та й сама почала круто мінятися — на краще. До всіх була привітною і зичливою, з посмішкою на устах, і все наспівувала, мугикала веселі безжурні пісеньки...

— Моя добра няня, бабця Софія, бувало, казала: вагітна жінка, аби дитина у неї народилася гарною, такою і має бути: веселою, доброю, до всіх зичливою, з піснею на устах — без крапелиночки зла чи чогось недоброго...

І сам Дмитрій ніби змінився, теж помолодів, збадьорився в очікуванні спадкоємця. Казав:

— Цариця має народити мені лише спадкоємця. Тільки царевича!

Все складалося як ніколи добре в Калузі, за високими й надійними мурами, все сприяло задуманому успіхові.

30 червня 1610 року Дмитрій вирушив з Калуги на Москву.

Нарешті, нарешті!!!

«На Москву, на Москву, на Москву!» — аж співала Марина.

Військо Дмитрія складалося з полків гетьмана Сапеги та корогов деяких полковників. Правда, один з сучасників дещо зневажливо напише, що, мовляв, з «цариком» «зібрався весь набрід, шляхти мало, тільки була вона в гусарських корогвах, яких було теж небагато... (Корогва — бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва та у збройних силах шляхетської Польщі в XVI—XVIII ст.; підрозділ складався з 50—120 чоловік.) Зате козаків було без числа».

За деякими підрахунками під прапорами Дмитрія виступили 1600 гусар, тисяча козаків і ще більше інших... Мабуть, таки різного наброду...

Прилетіли гарні вісті, що гетьман Жолкевський, посланий Сигізмундом на Москву, успішно розбив московське військо під командуванням брата царя князя Дмитрія Шуйського — віват, віват!!! Ця вістка стала як цілющий бальзам на рану, збадьорила тих, хто ще сумнівався в успіхові «царика».

Тому й почали на бік Дмитрія переходити деякі міста — вони, як і люди, теж тримають ніс за вітром!

Дмитрій стрімко просувався в напрямку до Москви. Все складалося як ніколи добре.

«На Москву, на Москву, на Москву!» — ладна була ви­співувати з ранку й до вечора Марина, як ніколи весела і щасливо-безтурботна.

Нарешті щаслива! Нарешті була впевнена у перемозі!

Відряджаючи з Калуги мужа в похід, наказувала йому, ведучи за міські ворота його коня за вуздечку:

— Як тільки візьмеш Москву, в чому я ні мить не сумніваюся, так відразу ж уводиш мене у Кремль, а я тобі за це народжу сина-спадкоємця, царевича руського...

16 липня 1610 року військо Дмитрія підійшло до столиці і зупинилося в селі Коломенському. Марина Мнішек, зі своїм почтом наздогнала чоловіка теж неподалік Коломенського і зупинилася в Ніколо-Угрешському монастирі. І там стала чекати розвитку подій. Від Дмитрія вже майже з-під самої Москви чи не щодень прилітали на баских конях посланці: царевич ось-ось під малиновий передзвін увійде в Москву, хай цариця його чекає в монастирі. Тільки він візьме Москву, як відразу ж забере до себе й царицю.

Тим часом Василій Шуйський досиджував на престолі останні місяці — перед безславним і насильницьким по­стриженням у ченці.

Здавалося, шлях на Москву вільний, як вільний і московський престол. І ще здавалося: досить Дмитрію зробити ще одне, останнє зусилля, і він — у Москві