Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Розділ 65. Остання крапля

Блідо-зелені плями вже вкривали не лише шию, а й частину грудей і руку. Те, що це отрута, стало очевидним — вони швидко здогадалися, що Леліла у вигляді змії могла вкусити Канну.

Побачивши неподалік особняка Мерліна, Рада скрикнула й зіскочила з сідла:

— Мерлін! Мамі й Емілю потрібна допомога! Вони поранені!

Великий герцог кинувся до них, і, побачивши, в якому стані наречена, швидко забрав жінку з рук воїна, що її тримав. Хтось переніс непритомного графа Локстерна до будинку.

Серце Мерліна калатало так, що готове було вискочити з грудей. Він відніс кохану до найближчої спальні й поклав на ліжко. За лікарем уже відправили слугу.

Минуло пів години. Нарешті лікар повідомив: поранення смертельне. Занадто пізно шукати протиотруту — отрута вже розповзлася тілом. Якби укус припав на руку чи ногу — її можна було б ампутувати, але зараз… допомогти вже нічим.

Мерлін, що весь цей час стояв у кімнаті, опустився на стілець, як підкошений. У голові вирували думки, і він не міг зібрати до купи бодай одну. Але головне — як її врятувати?

— Може, є хоч якісь ліки? Я заплачу будь-які гроші! — запитав він.

— Мені не відомо таких. — зітхнув лікар, закриваючи свою валізу. — Отрута дуже дивна. Вона зміїна, але мені невідома.

— Це була Леліла! Вона билася з мамою на міській стіні! Леліла перетворилася на змію, а мама — на вовка… Можливо, вона вкусила її саме тоді! — згадала Рада. Її впустили до кімнати лише під кінець огляду.

— Отрута перевертня? Чую про таке вперше. Пробачте, я мандрував багато років, але такого ще не зустрічав. — знизав плечима лікар.

— Добре, йдіть. Ми покличемо ще когось. — сухо сказав Мерлін, проводжаючи його до дверей.

Рани Еміля залікували за пів години. Коли він прийшов до тями, у нього ще паморочилося в голові, дзвеніло у вухах. Та, дізнавшись, у якому стані Канна, він, попри слабкість, попросився до неї.

Жінка лежала на ліжку із широко розплющеними очима. У кімнаті були Мерлін і Рада.

Коли Еміль почав переказувати, що відбувалося на території Резенфорда, в кімнаті запанувала тиша. Катана закрила обличчя руками й заплакала.

— Отже… вона не брехала. Вони мертві…

— І ще… — Еміль зупинився на півслові. — Джефрі перед смертю просив мене добудувати школу. Катано, ти ж допоможеш мені? Ми ж разом це зробимо, правда? — його погляд був сповнений благання.

Рада ледь стримувала сльози. Альбрехт, що щойно увійшов — він допомагав перед цим зцілювати графа — стояв, опустивши голову. Було тяжко вимовити бодай слово.

— Ні, Емілю… Добудуєш сам. Без нас. — ніжно посміхнулася Катана. — Я теж скоро помру. Пробач. Але інакше не вийде.  Я змогла помститися за Хейла і Джефрі. Хоч і не вбила Лелілу…

Еміль схопився руками за голову, ніби вона зараз розлетиться на друзки.

— Ні! Ні! Ти ж казала, що ми добудуємо школу! Це була твоя ідея! Ти не можеш померти!

— Емілю… — тихо мовила вона, намагаючись його заспокоїти.

— НІ! — закричав він, затуливши вуха руками.

— Альбрехте, поклич Мейсі Честер. Нехай дасть йому заспокійливе. — наказав Мерлін.

Хлопець кивнув. За декілька годин він уже звик до того, що шкутильгав. Забравши Еміля, він вивів його з кімнати.

Рада присіла до матері. Знову запанувала тиша.

— Він сам на себе не схожий.  — прошепотіла вона.

— Все почалося після тортур Морла. За ті місяці він його зламав. Я пам’ятаю Еміля ще з нашого штурму Віджио. Він ішов першим у бій, палав бажанням довести, що гідний повернути графство. А ще… він поховав молодшого брата. Теранс хоч і виявився зрадником, але Еміль його щиро любив. 

— Я й не знала… — зітхнула Рада. — Його треба показатися іншим лікарям!

— Можливо. А може, йому просто треба одружитися і забути про війну. Сподіваюся, колись він знову стане собою. У нього ще є шанс. А в мене… ні.

— Не кажи так! Зараз прийдуть лікарі. Хтось обов’язково тебе врятує!

— Доню… ти розумна. Ти маєш розуміти: є те, від чого не втекти. Я помру. Усі вмирають. Але я прожила щасливе життя. Я побачила, якою ти стала. У тебе прекрасні друзі. Що ще потрібно для щастя? Лише одне — аби в тебе все було добре.

— Не треба… Ми ж тільки нещодавно зустрілися. Я так довго тебе шукала… — Рада не стримала сліз.

Катана посміхнулась і міцно стиснула її долоню.

— Не плач. Я хочу хоч перед смертю побачити твою посмішку. Я б і сама хотіла ще трохи побути з тобою… Я завжди мріяла про весільну сукню. Але ні з твоїм батьком, ні тепер — мені так і не судилося її вдягнути. Таке вже наше родове прокляття…

— Скажи… а якби ти знала про нього, ти б усе одно мене народила?

— Ну що ти! Коли я дізналась, що вагітна тобою, я вже давно знала про прокляття. Але нізащо не відмовилася. Я б ніколи не перервала наш рід. Тим паче тепер я знаю: колись хтось із нас зніме його. І саме заради цієї людини — доньки, онуки, правнучки чи навіть далекої родички — ми маємо продовжувати наш рід. Заради тієї, хто покладе цьому край.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍