Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Я зрозуміла… Так робили всі жінки в нашому роду. Мабуть, і мені…

— Не поспішай, Радо. Усьому свій час. Пам’ятай це.

* * *

Сутінки вже опускались над містом. З моменту, як Катану принесли до особняка, минуло чотири години. Усі спроби вивести отруту з організму виявилися марними. Вона вмирала — і з цим доводилося змиритися.

Другий день битви був трагічним. Майже одночасно загинули Джефрі та Хейл. Коли цілителі виявилися безсилими, всім доводилося чекати лише одного.

Її обличчя то червоніло, то блідло. Жар мучив уже понад годину. Вона металася в ліжку, стискаючи ковдру, іноді стримуючи крик болю.

У кімнаті, крім неї, були Мерлін, Рада, Альбрехт і Еміль. Було тяжко чекати неминучого.

Рада сиділа біля матері, обхопивши її гарячу долоню.

— Борись, не здавайся! Ти ж Вольфрам! — розпач рвав її голос.

Катана усміхнулася, стискаючи руку дочки.

— Значить, мій час прийшов. І все добре, ми вже сьогодні про це говорили... Я завжди буду з тобою, Радо. Мені боляче бачити твої сльози. — її голос звучав тихо. — Я житиму вічно. У твоєму серці.

— Але я не хочу… не зараз…

— Це життя. І в мене вже мало часу. — м’яко зупинила її мати. — Слухай мене. Ал, підійди ближче.

Коли Альбрехт сів поруч, Катана звернулась до нього:

— Бережи мою дочку, Ал. Нізащо не залишай її. Вона в мене одна.

— Обіцяю, Катано. Я дбатиму про неї, як про рідну сестру.

— Бережіть один одного… Ви — особливі. Таких, як ви, більше не буде. Я була щаслива слухати ваші пісні, бачити, як у вас світяться очі, коли ви збиралися в дорогу. Мені хотілося б дізнатися, що буде далі. Тут такі красиві світанки…

Альбрехт проковтнув клубок у горлі. Він знав: вона вже не побачить світанку.

— А тепер… відійдіть. Я хочу поговорити з Мерліном. — прошепотіла Катана.

Рада кивнула, хоча їй страшенно не хотілося йти. Вона допомогла Альбрехту відійти до стіни. Навіть сліз не залишилося — лише порожнеча.

Мерлін сів поруч із коханою. Катана тремтячою рукою дістала з-під ковдри конверт із сургучною печаткою й подала йому.

— Печатка чарівна. Вона сама зникне, коли настане час. Збережи цього листа. Я не знаю, коли печатка зламається. Але це важливо… — її дихання стало уривчастим. — Пробач мені, любий…

— Це мені варто просити вибачення. Якби я повернувся раніше… Якби не поїхав… — Мерлін з усіх сил стримував сльози. — Що в листі?

— Коли прийде час… дізнаєшся. Бережи мою Раду. Прошу тебе.

— Присягаю. Вона для мене, як донька. Усе буде так, як ти хочеш.

Катана слабко всміхнулася.

— Але… нехай вирішує сама. Мені важко говорити. Отрута вже майже добила мене. А тепер мені треба, щоб ти мені дещо пообіцяв.

— Я виконаю будь-яке твоє прохання. — відповів він без вагань. 

Катана зібрала залишки сили:

— Відвези моє тіло на острів Голови Стерв’ятника. Залиши мене в печері. Запечатай її. І… ніколи більше не повертайся туди. Я не хочу бути похована в землі.

— Але ж ти будеш так далеко…

— Я завжди буду в серцях тих, хто мене любив…

Катана закашлялася. Усі присутні здригнулися. Прохання було незвичним. Але ніхто не наважився заперечити.

— По…цілуй мене… — ледь чутно прошепотіла вона.

Мерлін нахилився, торкнувся її вуст. Сльози безконтрольно текли по щоках. Він залишився сидіти, стискаючи її руку.

Катана сумно усміхнулася йому. Скільки разів їй вдавалося уникнути смерті… Але цього разу — все по-справжньому. І вона знала: мусить розплатитись за давні борги.

Жінка обвела кімнату поглядом — ніхто не зміг приховати біль в очах.  Їй не хотілося ще більше їх лякати та засмучувати. Нехай вони поховають її та забудуть дорогу до острова. Так буде найкраще для всіх.

— Ем… Еміль… — покликала жінка.

Чоловік підняв голову, кусаючи губи, щоб стримати сльози.

— Добудуй школу… — і замовкла.

Очі Еміля розширилися. Він зробив крок назад, затинаючись:

— Ка… Катано…?

Рада стояла, опустивши погляд. Груди стиснуло, ніби на них впав камінь. Вона не могла вимовити жодного слова. Їй не хотілося у те вірити. 

Біля дверей Альбрехт прикрив рота долонею, намагаючись стримати ридання. Те, що сталося — було занадто. Один день — і стільки втрат. Так не повинно було бути.

Еміль, тільки-но отямившись після поранення, повідомив їм про смерть Джефрі й Хейла. А тепер ще й Катана…

А як же Мерлін? До весілля залишалося кілька днів. Воно мало відбутись цими вихідними. Але тепер — не буде.

— Вибачте… Це через мене! Я був слабким! Я злякався! Якби не моє боягузтво — вони були б живі! — Еміль закрив обличчя руками.