Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

Все, що було у нього майже в руках, все до чого він прагнув, все втрачено. От дурне дівчисько! І коли вже воно подорослішає? Відчула оте, емоційно відгукнулася, але відразу ж перелякалася і втекла.

Та він був азартний гравець, із тих, хто багато не здобували, але й багато не програвали. Сім довгих років чекав він на можливість спіймати удачу і відчув у ній переміну саме сьогодні, в день висвячення. Однак він, вочевидь, поспішив. Ну то й Бог із ним. Він добре знав Джастину. І тому не мав сумніву, що матиме можливість повторити спробу завтра або наступного року або через наступний рік. Здаватися він не збирався. Якщо він пильнуватиме її, одного дня йому неодмінно пощастить.

Сміх розпирав його: «русява сорокарічна ропуха з хворим шлунком». Чому саме ці слова він несподівано для самого себе бовкнув — Райнер не знав, хоча пригадав, що колись давно чув їх від своєї колишньої дружини. Річ у тім, що ці слова зазвичай характеризували жінку, що страждала на каміння в нирках. А бідолашна Аннеліза мучилася через цю хворобу, хоча сама була темноволосою, п’ятдесятирічною, а з шлунком не мала ані найменшої проблеми. І чому це мені саме тепер спала на думку Аннеліза? Мабуть, тому, що моя терпляча багаторічна облога скінчилася гучною поразкою, і в цьому сенсі я так само невезучий, як і моя колишня дружина. Втім, постривайте, фройляйн Джастина О’Ніл! Ми ще побачимо, хто таки візьме гору.

* * *

У вікнах палацу горіло світло; він зайде туди на кілька хвилин, щоб поговорити з кардиналом Ральфом, який останнім часом сильно здав, у нього такий хворобливий вигляд. Треба переконати його пройти медогляд. Райнеру було боляче, але не за Джастину — вона ще молода і має час — за кардинала Ральфа: він бачив, як висвятили його рідного сина, але не знав про це.

* * *

Було ще рано, і в фойє готелю було повно людей. Взувши туфлі, Джастина швидко пройшла до сходів і стрімголов кинулася нагору. Тремтячими руками вона довго шукала у сумці ключ від номера, і не могла знайти; думка про те, що доведеться повертатися униз за дублікатом їй не сподобалася, бо біля столика адміністратора скупчився чималий натовп. Нарешті ключ знайшовся; виявляється, вона, нервуючи, провела по ньому кільканадцять разів руками, але не звернула уваги.

У номері вона не вмикала світла, а навпомацки знайшла дорогу до ліжка, сіла на край і спробувала заспокоїтися й упорядкувати думки. Джастина, тоскно витріщаючись на широкий прямокутник блідого світла — то крізь вікно на неї дивилося нічне небо — намагалася переконати себе, що вона обурена, нажахана і розчарована. їй хотілося брутально лаятися, хотілося плакати. Вже ніколи не буде, як раніше, і це була справжня трагедія. Втрата найближчого друга. Зрада.

Та то були порожні й неправдиві слова; раптом Джастина зрозуміла, що саме її налякало і змусило тікати від Райнера так, немов він намагався не поцілувати її, а вбити. Її налякала природність того, що сталося! Це було як повернення до самої себе, повернення додому, а повертатися додому вона не хотіла. Не хотіла й обов’язків, які накладає кохання. Повернення додому — це крах, фіаско, тому кохання — це теж фіаско. І не лише це, хоча й цього було достатньо для приниження; річ у тім, що вона не мала впевненості, що здатна кохати. А якщо й кохала колись, то раз чи два, і то лише тоді, коли не спрацювала її обережність — така собі система захисту Джастини. Так — раз чи два вона відчула, як серце боляче кольнуло щось значно більше, аніж поблажлива симпатія до її нечастих коханців. їй навіть на думку не спадало, що вона навмисне вибирає собі таких коханців, які не становитимуть загрози її добровільному психологічному відстороненню, яке стало невід’ємною частиною її вдачі, бо вона вважала його чимось цілком природнім. Вперше у житті вона не мала точки відліку, яка допомогла б їй зорієнтуватися. Не виявилося розради в минулому досвіді, не було тут згаслого пристрасного кохання, ані з її боку, ані з боку отих млявих коханців. Люди з Дрогеди теж нічим не могли допомогти, бо й від них вона завжди трималася на відстані принаймні психологічно.

Вона не могла не кинутися навтьоки від Райнера. Сказати «так» — означало прив’язати себе до нього. А навіщо? Щоби невдовзі побачити, як він відсахнеться від неї, усвідомивши всю глибину її неадекватності? Це таке приниження! Він дізнався б, якою вона є насправді, й це знання убило б його кохання до неї. Про таке й подумати страшно: сказати «так», щоб потім тебе відкинули назавжди. Тому краще відкинути самій. Так хоч гордість і самоповагу вона збереже, адже Джастина з лишком успадкувала материну гордість. Рейн ніколи не дізнається, що насправді криється за тим кам’яним фасадом зухвальства.

Він покохав ту Джастину, яку звик бачити; вона не дала йому можливості запідозрити, що під поверхнею вирує море бурхливих сумнівів. Про їх існування підозрював лише Дейн. Втім, ні, не підозрював, — знав.

Вона нахилилася і сперлася лобом об прохолодний туалетний столик, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. Зрозуміло, що саме за це вона й любила Дейна. Бо він знав, яка вона насправді, а однаково любив її. Це пояснювалося і кревним зв’язком, і роками спільних спогадів, проблем, болю та радощів. А Рейн був чужинцем, не відданим їй так, як був відданий Дейн чи навіть інші члени її родини. Тому ніщо не зобов’язувало його кохати її.

Джастина пирхнула, витерла долонею сльози, здвигнула плечима і зайнялася важкою роботою: заштовхувати своє лихо до далеких закутків свідомості, де воно мирно лежатиме собі, позабуте нею. Вона знала, що вміє це робити, бо все життя вдосконалювала техніку цього психологічного прийому. Однак це потребувало безперервної діяльності, постійного всотування того, що існувало і відбувалося довкола. Джастина увімкнула нічну лампу.

Напевне, один із її дядьків заніс їй у номер листа, бо він лежав на туалетному столику: блідо-блакитний конверт авіапошти з зображенням королеви Єлизавети у верхньому куту.

«Люба Джастино! — писав їй керівник трупи Слайд Далтінгем-Робертс. — Повертайся до нашої кошари, бо ти страшенно потрібна! Негайно! Тут є одна невеличка вакантна роль у репертуарі нового сезону, яку ніхто не хоче грати, і одна маленька пташка принесла мені на хвості звістку, що ти можеш цією роллю зацікавитися. Як стосовно Дездемони, люба? З Марком Сімпсоном у ролі твого Отелло? Репетиції головних ролей розпочинаються наступного тижня — якщо це, звісно, тобі цікаво».

«“Якщо це тобі цікаво!”