Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не хочу я більше крові й плоті людської їсти.
І тоді кожен, хто повідрубував од тіла свого, набув усе знову.
І мовив їм Туташха про дракона:
— Не зачіпайте людини цієї, і нехай не покидає вас хист перетворювати зло на добро.
І тоді полинула душа Туташха на небо й стала місяцем, а плоть лишилася на землі.
Олексій Снєгир
З Метехі мене одночасно з Хомою Комодовим перевели до Ортачала. Разом з тамтешніми товаришами ми вирішили роздивитися на обстановку, а як лучаться сприятливі умови, спробувати організувати бунт.
Хома Комодов був робітник механічних майстерень Бендукідзе. Йому було тоді років тридцять, не більше, але досвід нелегальної роботи мав великий. Чого тільки не було в того чоловіка — красномовність, досить глибокі політичні знання, виняткове вміння спілкуватися з масами, далекоглядність, здатність швидко орієнтуватися в обстановці, відчайдушна сміливість — усього в нього було хоч відбавляй. Він був гарний на вроду, веселої вдачі, користувався великою популярністю, особливо відтоді, як йому пощастило втекти з каторги. Його привезли в Сибір, а він через три тижні втік, поперепилювавши кайдани. Переховувався тиждень, натрапив на засідку й знову був заарештований. І знов кайдани, знов женуть на те саме місце каторги. Приставили до нього двох солдатів. Зупинилися в одному селі переночувати. Староста поступився їм на піч кімнатою в своїй хаті. Солдати по черзі вартують — один спить, другий сидить, стереже Хому. Опівночі Хома запримітив, що й той солдат почав куняти. Він устав, тихенько одчинив вікно, а сам — під ліжко. Солдат прокинувся, побачив одчинене вікно й порожне ліжко і зчинив тривогу. Солдати й староста підняли все село, погнали чоловіків прочесати ліс. А Хома виліз з-під ліжка, знайшов напилка, каторжанський свій одяг згорнув і разом з кайданами поклав на столі в світлиці. Переодягся в старостині штани й сорочку — та тільки його й бачили. Добрався до Тифліса, і знов — нелегальна робота. Через рік — жовтневий маніфест, а за ним амністія. Хома Комодов одержав чистий паспорт, але невдовзі, як і мене, взяли його «за новою справою», і теж — вісім років.
Так ото ведуть нас з Метехі в Ортачала. Спочатку, звісно, обшукали, все оформили, як належить, і повели. На вулиці нас чекав конвой — четверо солдатів і їхній старший. З ними — арештант, не знаю, де вони його Підібрали.
Перейшли ми Метехський міст, завернули до Ортачала. Я все до незнайомого арештанта приглядаюся. Він був невисокий на зріст, і років йому не більше двадцяти, а пишається, як вельможа. Мене цікавість діймає — яка воно, думаю, цяця? Він ішов поруч з Хомою, я йому й підморгнув — поговори, мовляв. На волі розпитувати незнайомого — хто він та звідки — не заведено, вважається непристойним. А у в’язниці, навпаки,— це ознака уваги, тобі, виходить, співчувають. За що сидиш, у якій справі проходиш — це звичайнісінькі запитання.
— Ти хто? — спитав Хома у нашого попутника.
— Людина! — буркнув він байдуже.
В’язничною мовою це означає — «законний злодій»!
— За що сидиш?
— За те! — холодно відрізав він.
— Скільки тягнеш? — мався на увазі строк покарання.
— Скільки є! — Мовляв, не твоє діло.
— За якою йдеш?
— За якою є! — відповів хлопець, злісно блиснувши очима.
— А звати як? — вирішив не здаватися Хома.
— Поктією звуть! — Це означало: «Чого не відстаєш?»
— Ім’я чи кличка?
— Що є!— Тобто: «Розмову закінчено».
— Мабуть, у сина городового голубів покрав,— шепнув мені Хома.
Відповідав Поктія точно, як належить законному, злодієві, та зрадила його інтонація — він був надто гордовитий і грубий, злодій у таких випадках ввічливий аж до влесливості. Видно, наставник Поктії не врахував цього. Сам Поктія не сумнівався, що ми повірили в його «аристократичне» походження, і бундючився, впевнений, що забезпечив собі легке життя у в’язниці за чужий рахунок. А що з того вийшло, я вам зараз розкажу.
В Ортачальській в’язниці нас «обробили» — так мовою адміністрації називається процедура прийняття заарештованого: обшукали, в якихось книгах заповнили якісь графи і, нарешті, відвели в карантин.
Загримотіли замки й засуви. Розчахнулися двері — гамір і сморід, вихопившись з камери, кулаком ударили в обличчя.
— Тараста, ще три чалавек! — гукнув наглядач.
То була безмежно довга, дуже вузька, сира й темна камера в напівпідвальному поверсі головного корпусу. З незвички око вирізняло лише тіні. Їх було так багато, що всі разом вони швидше схожі були на величезне, фантастично безплотне й неспокійне тіло, аніж на людську масу, що складалася з численних рухливих тіл.
— Немає місця... невже не можна зрозуміти? Пхають і пхають, а куди пхають, якби їх спитав?! Влаштовуйтесь там, більше немає місць! — крізь гул доповз до нас «тарастин» голос.
— Іди сюди! — гукнув Хома старості.
Око звикло до темряви. Ліворуч стояла повна вщерть параша, і вже на один крок від неї не видно було підлоги — скрізь лежали люди. Тут-таки стояв маленький столик, втиснутий між тілами, арештанти грали в доміно. Уподовж усієї камери тяглися двоповерхові нари, а над ними в трьох місцях крізь загратовані віконця просіювалося тьмяне світло. Праворуч на верхніх нарах сиділа невелика компанія, один щось розказував, а всі інші раз у раз голосно сміялися. У глибині камери, біля вікна, грали в карти. Грали, власне, двоє, інші тільки спостерігали.
— Тут я. Чого тобі? — озвався староста.
— У нас нічого підіслати, на підлогу не можемо лягти, так що потісни там людей на нарах,— мовив Хома.
— Одну хвилиночку, добродію... ось вам софа, і постіль принесуть, і білизну, і самовар подадуть...
— Заткни горлянку!— обірвав його Хома.— Двоє місць нагорі! Та швидше!
Староста зрозумів, що жарти його тут недоречні, фіглярством не одбудешся, але карантин і справді був напакований по саме нікуди. Уже вкотре доводилося йому потіснювати й підтискувати людей, і чи знайдеться цього разу така можливість? Але той староста знизив, хоч усе ще бурчав:
— Прошу, добродію, пошукайте місця, знайдете, влаштовуйтесь на здоров’я, а я що?..
У Поктії, як і в нас, теж не було ніяких пожитків. Заклавши руки за спину, він почав швидко вимірювати кроками вузький прохід уздовж нар — сюди й туди, сюди й туди.
Поки ми сварилися з старостою,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі», після закриття браузера.