Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

сильний, щоб увігнати цвях повністю, та недостатньо сильний, щоб пошкодити деревину довкола цвяха.

Опісля в залі було дуже тихо. А тоді високий чоловік, який відмовився битися, підняв кухоль у вітанні, розливши трохи випивки.

— Молодець! — голосно сказав він Темпі й засміявся. — Ніхто не подумає про тебе гірше, якщо ти трохи почастуєш Тема чоботом, поки він лежить. Господь свідок, він і сам не раз так робив.

Темпі опустив погляд, неначе замислившись про це, а тоді похитав головою й тихо пішов назад до нашого столика. Всі присутні досі стежили за ним, але погляди в них вже й близько не були такі похмурі.

Темпі повернувся до столика.

— Ти пильнував мою спину?

Я отетеріло поглянув на нього, а тоді кивнув.

— Що ти бачив?

Лише тоді я зрозумів, що Темпі мав на увазі насправді.

— Твоя спина була дуже прямою.

«Схвалення».

— Твоя спина не пряма, — він показав розправлену долоню, схиливши її набік. — Тому і шпортаєшся в кетані. Це… — Темпі замовк, опустивши погляд, бо помітив мій ніж, наполовину захований у подертому плащі. Нахмурився. Справді нахмурив обличчя. Так я вперше побачив, як Темпі це робить, і це дивовижно лякало.

— Про це ми поговоримо згодом, — сказав він і показав рукою збоку: «Дуже сильне несхвалення».

Почуваючись вилаяним сильніше, ніж після години на рогах, я схилив голову та прибрав ніж.

***

Коли ми пройшли кілька годин мовчки з важкими від запасів клунками, Темпі нарешті заговорив.

— Є одна річ, якої я мушу тебе навчити. — «Серйозно».

— Завжди радий повчитися, — відповів я, зробивши жест, що, як я сподівався, означав «щирість».

Темпі відійшов до узбіччя, опустив свій важкий клунок і сів на траву.

— Ми маємо поговорити про летані.

Я ледве втримався, щоб не зблиснути раптовою, одурілою усмішкою. Я вже давно хотів порушити цю тему, бо ми стали набагато ближчі, ніж тоді, коли я спитав Темпі вперше. Однак мені не хотілося ризикувати знов його образити.

Якусь мить я сидів тихо — не лише для того, щоб зберегти самовладання, а й щоб показати Темпі, що ставлюся до цієї теми з повагою.

— Летані, — обережно повторив я. — Ти казав, що я не маю питати про нього.

— Отже, ти не маєш. Зараз — можливо. Я… — «Невпевненість». — Мене тягне в багато боків. Але тепер питання можна.

Я зачекав іще якусь мить, щоб побачити, чи продовжить він самостійно. Він не продовжив, і я поставив очевидне запитання:

— Що таке летані?

«Серйозно». Одну довгу мить Темпі дивився на мене, а тоді раптом вибухнув сміхом.

— Не знаю. І не можу тобі сказати, — засміявся знову. «Применшення». — Та все ж ми маємо про нього поговорити.

Я завагався, думаючи, чи це не один із його дивних жартів, яких я, здається, ніколи не розумів.

— Складно, — додав він. — Важко моєю рідною мовою. А твоєю? — «Досада». — Розкажи, що ти знаєш про летані.

Я спробував уявити, як можна описати те, що я чув про летані, послуговуючись лише тими словами, які він знає.

— Я чув, що летані — це така секретна штука, яка робить адемів сильними.

Темпі кивнув.

— Так. Це правда.

— Кажуть, той, хто знає летані, не може програти в бою.

Знову кивок.

Я захитав головою, бо знав, що не висловлюю своєї думки дохідливо.

— Кажуть, летані — це таємна сила. Адеми тримають свої слова в собі, — я вдав, ніби гребу щось до свого тіла і тримаю це при собі. — А потім ці слова стають як деревина у вогні. Цей словесний вогонь робить адемів дуже сильними. Дуже швидкими. Зі шкірою як залізо. Ось чому ви можете битися з багатьма й перемагати.

Темпі уважно поглянув на мене. Зробив жест, якого я не ­впізнав.

— Це божевільні балачки, — врешті сказав він. — Це ж правильне слово? «Божевільні»? — він висолопив язика й закотив очі, а тоді поворушив пальцями збоку від голови.

Я мимоволі нервово засміявся, побачивши цю демонстрацію.

— Так. Саме божевільні. А ще — ненормальні.

— Тоді те, що ти казав, божевільне, а також ненормальне.

— Але те, що я бачив сьогодні… — продовжив я. — Твій ніс не зламався від удару чоловічою головою. Це неприродно.

Темпі похитав головою, зіп’явшись на ноги.

— Нумо. Встань.

Я підвівся, і Темпі наблизився до мене.

— Ударити головою — це розумно. Це швидко. Можна заскочити зненацька, якщо супротивник не готовий. Але я не не готовий.

Він підступив іще ближче — так, що ми мало не зіткнулися грудьми.

— Ти гучний чоловік, — сказав Темпі. — Голова в тебе тверда. Ніс у мене м’який, — він простягнув руки і взявся ними за мою голову. — Ти хочеш цього. — Поволі опустив мою голову так, що моє чоло натиснуло йому на ніс

Темпі відпустив мою голову.

— Бити головою — це швидко. Для мене мало часу. Я можу пересунутися? — він посунув мою голову вниз, а сам відсторонився, і цього разу моє чоло натомість зіткнулося з його вустами, ніби він цілував мене. — Це недобре. Рот м’який.

Він знову відхилив мою голову назад.

— Якщо я буду дуже швидким… — відступив на один повноцінний крок і опустив мою голову ще нижче, так, що моє чоло торкнулося його грудей. Він відпустив мене, і я знову випрямився. — Це все одно недобре. Груди у мене не м’які. Але цей чоловік має твердішу голову, ніж у багатьох, — його очі трохи зблиснули, і я захихотів, усвідомивши, що він пожартував.

— Отже, — сказав Темпі, наблизившись до мене знову. — Що може зробити Темпі? — показав рукою. — Бий головою. Повільно. Я показую.

Трохи знервований, я поволі опустив голову, неначе намагаючись зламати йому ніс.

Темпі так само повільно, як я, нахилився вперед і трохи опустив підборіддя. Зміна була не бозна-яка, та цього разу, коли я опустив голову, мій ніс зіткнувся з його маківкою.

Темпі відступив.

— Бачиш? Розум. Не божевільний словесний вогонь.

— Це було дуже швидко, — відповів я, почуваючись дещо зніяковілим. — Я не бачив.

— Так. Битися — це швидко. Щоб бути швидким, треба навчання. Навчання, а не словесний вогонь.

Він показав рукою «щирість» і несподівано зазирнув мені в очі.

— Я кажу це, бо ти ватажок. Тобі потрібне це знання. Якщо ти думаєш, ніби в мене таємні звичаї й залізна шкіра… — він відвів погляд, хитаючи головою. «Небезпечно».

Ми обидва знову сіли поряд зі своїми клунками.

— Я чув про це в одній історії, — промовив я замість по­яснення. — Історії, схожій на ті, які ми розповідаємо ввечері коло багаття.

— Але ж ти! — він показав пальцем на мене. — У тебе вогонь у руках. Ти маєш… — він клацнув пальцями, а тоді зобразив жестом раптовий спалах вогню. — Ти маєш це, і ти думаєш, що адеми мають у собі словесний вогонь?

Я знизав плечима.

— Саме тому я й питаю про летані. Це здається божевіллям, але я вже бачив, як дещо божевільне виявляється правдою, і мені цікаво. — Я завагався, перш ніж ставити друге запитання. — Ти сказав, що той, хто знає летані, не може програти бій.

— Так. Але не словесним вогнем. Летані — це